28.08.2007.

Володимир Савченко

КРОВ ПІД КОЛЕСАМИ

"І збудив його плач, і спитав він: "
А де се я єсмь?".
Вони ж сказали йому:
"У городі Здвижені".

Літопис Руський "Повість про Василька Ростиславича)

На жовтому фото - наш дід біля вишні
У сірій свитині, як Велес, стоїть.
В синів і онуків питає: чи вийшли
Із неуцтва, глупства і злиднів колишніх?
Чи рід не урвався на зламі століть?

Бо Грогулі перші, розказують люди,
Сюди від магнатів з-за Случі втекли.
Хоч всюди руїна, однаково всюди
­ Звели над потічком собі халабуду
І тут, між лісів, хуторець зачали.

Стояв за версту він від шляху на Київ,
Колись по нім їздили вої й князі.
Бувало, за Здвиженем, у Водотиях,
Джерельними водами рани омиють –
І плинуть у вічність по сивій росі.

О, скільки коліс прокотилось з віками!
Про це пам'ятають могутні дуби
І цей, ніби воїн поранений, камінь,
Що цупко вчепився за землю руками,
Не вирвеш, сердегу, хоч ломом довби.

А він пам´ ятає той день і годину,
Як везли таємно між сіл і дібров
Тут князя Василька. Ревіла скотина,
І рила рогами моріг біля тину,
Бо свіжу почула на колії кров.

І коршун жахнувся, як сльози червоні
Спливали у князя з порожніх очиць
І цівками крапель котились по скронях,
Знесилене тіло в нестямі агоній
Лежало на возі, мов труп, горілиць.

Не бачити князеві сонця довіку.
Чи й житиме він після мук цих, чи ні?
Для чого везуть кудись князя-каліку?
Над ним білий світ зачинив своє віко,
Немов за покійником в темній труні.

Бувало, як тільки
Різне по горлянці
Ягнятко, козу
Чи теля
­Цеберку під кров
Підставля.

А потім із брагою
Кров розміша
І жадібно п´є,
Аж патьоки по вусах
Біжать.

У дверях з´явивсь
Їжачевич Сковид,
І конюх Дмитро
Під хлівом кашлянув.
"Ну, ось ми й у зборі",­

"До князя підем,
Як стемніє надворі,
Щоб менше
Хто бачив".
А пугач горланить у клуні,
Віщуючи кров.
Було це учора,
А зараз ...
Гойдається віз
На ухабах
Глибоких.
3 грудей, як з безодні,
Вибулькує зойк
У князя Василька.
 

В болючому мозку
Уламки подій
Ворушаться важко.
Як бите каміння
У жорнах.
Згадалось ... Сирицею зв´язано руки.
Ось дошку широку
На груди кладуть
І втрьох налягають
На нього,
Неначе на вепра.
І тріснули ребра
В кольчузі,
Як жменя галузок
Під чоботом воя.
І лезом у око
Націлився
Конюх Давидів.

Василько крутнув
Головою,
Зібравши потугу
Востаннє ...
І ніж по щоці,
Як по дині,
Різнув.
І бризнула кров
На катів
І на килим.
І бризнула кров
На оганьблений Київ.
Тієї ганьби вже довіку
Не змити
З душі Святополка,
Немудро го князя.
А потім ...

І вийшла свідомість
Із князя Василька,
Як пара із вуст
У холодній коморі.
Події і роки
Скрипіли, як мажі
На жилах прадавніх доріг.
Чи є десь терези,
Щоб горе те зважить
І кинути вбивцям,
Як шкуру, до ніг,
За ту непоправну провину,
За гріх?
Ганьба крізь століття
Бреде, як причинна,
Ще й руки в прокльонах
До неба здійма:
"Хто двері до пекла
Убивцям відчинить?
Чому ж їм від Бога
Покари нема?!&quopt;.

Нарешті у Здвижень добився той почет.
Якраз до вечірні дзвонили в церквах.
І лагідні руки, дбайливі, жіночі,
Омили водицею князеві очі,
І шепіт зродився на мертвих вустах.

"Сорочка ... Чия на мені це сорочка?
Мене схороніте у тій, що в крові" ...
"Я випрала, князю, криваву сорочку,
Вона вже он сохне в дворі на кілочку.
І ти спочивай на цілющій траві.

Як прала сорочку твою,о, мій князю,
На небі з´явилось знамення святе.
Неначе Ісус в закривавленій рясі
Такий, як ото на розп"ятті, на пласі,
По хвилях до мене, не тонучи, йде

 1...     2...     3...     4...    5...   6...  7...   8...  9...  читати далі >>>