Стажист

В. Ткаченко

Бригадир тракторної бригади Петро Рибачок пронизав поглядом з голови до ніг невисокого тракториста похитав головою:

- Ти б, Михею, трохи взявся за себе.

- А хіба що?

- Вигляд у тебе, не в обиду сказати, якийсь негалюзний. Кашкет перехнябився на потилицю, пір'я он у чуприні…

- Ви таке й скажете…

- Та й одяг, - продовжує бригадир, - увесь блищить од смальцю. Це правда: маємо справу не з мармеладом, але ж інші акуратніші. Трактора занечепурив. Бачиш, від усіх у ряду виділяється. Хвоста із сорочки хоч штани заправ. Не хотілося б, щоб перед новачком отаким хизуватися.

- Перед яким новачком? – запитально подивився водій на бригадира.

- Тракторист ти, Михею, знаючий. Нічого не скажеш. Тож вирішив до тебе стажиста підсадити. Он, хлопчак отой худорлявий коло гаража. Та гляди ж, не висловлюйся хоч перед ним, як той казав, фігурально. Бо в тебе до кожного нормального слівця гидке прилипає.

Коли Петро Силович підвів юнака, десяток пар очей зацікавлено схрестились на ньому. Хлопець зніяковів. Але привітатись не забув.

- Михеїв стажист, - відрекомендував бригадир. – Звуть Юрком. У школі вивчав трактор. Хай тепер попрактикується, покаже себе в роботі, а там побачимо.

- Ну-ну…, - збив Михей з потилиці на лоб кашкета і більше нічого не сказав. Тільки хтось зіронізовував:

- Михей навчить…

Є серед водіїв любителі «погострити» язика. Вони ще зранку до початку роботи влаштовували свої "п´ятихвилинки". Об´єктом для місцевих гострословів найчастіше ставав Михей, як це завжди буває з добродушними, вайлуватими і дещо безлаберними людьми. Сам Михей дотепним слівцем не володів і тому відвойовувався від шпильок лайкою. Це тільки підливало масло у вогонь…

Цього разу зачепа була поважна.

- Ну, як стажист? – зустріли його запитанням. Михей розсміявся. - Не туди хлопець утрапив. Йому б не до трактора, а в салон мод. Просив у мене розчіску. Свою, мовляв, забув у святковому піджаку… "Не можу, каже, як коси кушпеляться".

Потягши п’ятірню до лоба і ховаючи під кашкет звисаюче рижувате пасмо, Петро Збунь запитав:

- А де ж він, твій Юрко, зараз?

- Та, напевне ж, мамка не розбудила. А мо й не прийде більше, побачивши, що тут не з маком.

- Та он же він коло машини порається, - показав кивком Гордій Рубчак.

І справді, з паклею в руках Юрко вже клопотався біля трактора. Ніби почув, що про нього мовиться, попрямував до гурту старших.

- Михайле Хомичу, - звернувся до свого наставника після привітання, - мені б відро для води – змив би трохи грязь з трактора.

Михей спершу не втямив, що хлопець звертається до нього. Давно його ніхто не звав по-батькові. Михей – і Михей. Коли, хто і за що перекрутив Михайла на Михея – не пригадує. В міру того, як звернення стажиста врізувалося в свідомість, іронічна усмішка, з якою чекав наближення стажиста, поступалася здивуванню. І тоді поспішно, з якоюсь ніби сором´язливістю і винуватістю запитав: "Відро? Зараз!" - і швиденько подався до майстерні. Звідти вихопився з відром.

- Михай-ле-е-е Хомичу-у-у, речатитивом проспівав Рубчак.

– Ану, гайда, хлопці, по місцях!

Стажування тривало. Хлопець жодного разу не спізнився на роботу. Акуратно виконував усі розпорядження водія. Михей попервах скептично сприймав стажиста. «У школі вивчав трактор? Що там можуть дати про трактор зеленій дітворі?» Але побачив: юнак розуміється у двигуні і до роботи беручкий. Тож став частіше довіряти йому кермо. Ось і щойно посадив його на своє місце.

- Обійдемо круг, зупиняй на обід.

Орали під сосновим лісом. День був гарячий і тягнувся повільно. Та ось сонце виповзло на середину неба.

На обочині Юрко виключив двигуна.

Ліс зустрів приємною прохолодою, запахом прілої глиці і різнотрав´я. Облюбували тінисту сосну. Під нею розтікався голубий димок густо висіяних природою дрібненьких квітів. Михей кинув на цей голубий килимок засмальцьовану торбину і прицілювався сісти сам, коли тут його спинив прохаючий голос стажиста:

- Не сідайте Михайле Хомичу!

Той здивовано глянув на хлопця.

- Красота ж яка погляньте! – показав Юрко на квіти. – Як дітки біля своєї матусі притулилися. Хай цвітуть.

- Чудак ти, - іронічно усміхнувся Михей, але потягнув торбу і сам сів на траві. Розв´язав шнурок, простяг стажисту невеличку чотиригранну пляшечку.

- Стакани не ношу. Смокни з горла.

- Такого не вживаю, - похитав головою Юрко і вийняв із сумки півлітрову пляшку молока. Михей усміхнувся.

- Напій для шлуночників. Я ж полюбляю оце (підняв пляшечку) і вітамін «це» - сальце. Не пам’ятаю вже, коли й корова в дворі була. Давно звів. Смачно прилип до пляшечки. Звідти тоненько забулькала рідина. Понюхав хліба, підморгнув:

- Оце мої ліки.

 - А я читав, - отрута. Всі органи нівечить. Навіть розумові здібності притупляє.

- Учителів наслухався?

- Батько «Здоровье» передплачує, там і вичитав.

- То ти, може, й не куриш?

- Покинув, - щиро похвалився хлопець. – І знаєте через вашого Валерку. Він ще з третього класу купляв цигарки. "Батько мені нічого не каже", - хвалився. Ну, й нас утягнув помалу. А то якось дивився, коли вчитель фізкультури додатково працював у спортзалі з відстаючою групою. Валерій всього тричі підтягнувся на турніку, а ніг ніяк не міг підкинути до перекладини. Учитель хотів допомогти, а потім аж відсахнувся з обуренням: "Накурився в туалеті, як смик, а на турніку сосискою висиш. Пенсіонер! Тобі ще ж в армії служити!"

Ось тоді-то я і вирішив покинути курити. А на турніку "сонце" викручую.

- Дурниці, - махнув Михей у повітрі рукою зі шматком сала.

– Мій дід і пив, курив та аж вісімдесят років прожив.

Дообідували мовчки. Михей відрізував ножиком спроквола посилав у рот кусочки білого, як сніг, сала мляво переминав його, ніби пережовував якусь важку думу. Часом, чи не про Валерку, про якого почув неприємні слова? Але й справедливі. Докурився ж хлопець до того, що лікарі вже й серце прослуховують з тривогою. Тож довелося не в бригаду, а в науку до перукарів віддати сина.

В наступні два-три дні Михей "офіційно" не випивав. Але сивушний душок ще чувся в кабіні, пересилюючи запах пучечка квітів. Їх Юрко завжди приносив з дому, або наривав на польовому квітнику. А ще з портретика на водіїв усміхалася красива артистка. Знайшов Юрко місце для обрамленого квітковим візерунком табель-календаря і для втішного Буратіно. Дістав десь кольорові китички на верхні кромки бічного скла. Михей дивився на ці новації, як на чудацтва юного стажиста й не заперечував: все ж розміщено так, щоб не заважало роботі. Тільки про календар запитав: "Навіщо ото?" У відповідь почув резонне: "Відмічатиму дні стажування". Мимоволі поглядав Михей на дівочий портрет, і тоді наче лагіднішали на його чолі трудові зморшки. Раніше байдужів до бруду, а тепер перш ніж взятися за кермо, пройдеться по кабіні ганчіркою. Правда, першим це завжди встигав зробити стажист. З верхньої кишені Михейового піджака виглядав кінчик.. розчіски. Часом, непомітно від хлопця, витягне її і швидкими рухами проскородить чуб. А табель-календар, виявляється зручна штука для робочої людини. Не раз опісля водив пальцем по цифрах, щось вираховував.

Звик до хлопця сорокап´ятирічний тракторист. Добре йшла робота. Он і прапорець трібочеться над кабіною. І дні минають цікавіше. Юрко розумівся в міжнародних подіях, бо в школі добре готувався до політінформації і дружив з газетами. Умів дохідливо розповідати. Михей же абияк закінчив сім класіві пішов працювати в колгосп. І недовчив, і недочитав, і забув майже все, що вчив. Тому з інтересом слухав Юрка, особливо про художні книги. А це й сам прочитав одну. "Зачаровану Десну" одного разу Юрко приніс у поле. Устигши пообідати першим, став читати вголос. Зацікавив Михея початок. Так просто і правдиво про сільське життя пишеться. Наче себе побачив у поведінці Сашка. І моркву так на грядці виривав, і мати так само саджати любила на городі, щоб, як говориться в книзі, "проізростало". А баба… Читаючи, на лайливому красномовстві Сашкової баби Юрко навмисне зробив паузу. Давав Михею висміятись.

- Ми в класі також реготали, як цю повість вивчали. І дивувались, чого бабуся так зле облаювала всіх?

 І зробивши багатозначну паузу додав:

- А пояснюється це дуже просто: жили в злиднях, у темноті, затуркані. Інша справа, - виразно подивився Юрко в очі Михея, коли зараз від когось чуєш лихослів´я. Це – од безкультур´я. Або, як кажуть, бридкі пережитки старого світу.

- У цій книзі все отак про життя? – поцікавився Михей.

- Усе.

- Дай прочитаю.

Розпочав було якось Михей і в майстерні розказувати повість, але, хоч і з емоціями, але якось уривчасто. І тому не зумів зацікавити хлопців. Олекса Мацак відмахнувся рукою:

- Ніколи слухати. Ти ось краще сипни самосадику на цигарку – хай горло продере. Михей вийняв гарно оформленого пакетика.

- Е-е-е, не цих! Це для малоліток.

 - Зате з фільтром, - пояснив Михей. – Нікотин затримує. А ти чув, що сім капель нікотину й коня вбивають? (Сам він це чув від Юрка).

- Ти ба! – здивувався Мацак. – Такий тютюнець зміняв на чортзна-що…

Коли залишились наодинці, Юрко доброзичливо поглянув на наставника.

- Ви б, Михайле Хомичу, - зовсім покинули курити.

- Ні, мабуть не зможу, - цілком серйозно відповів той.

– Звик ще змалечку.

- І це батько мій казав, що важко це. Особливо, як у людини нема сили волі. Багато й він спроб робив, поки добився свого. Тепер де й кашель подівся. А раніше сам вночі не спав і нам не давав.

- Давить і мене він чортяка.

Після коротенької паузи звернувся до хлопця:

- Ти ось що, Юрко. Бачу, що справу механізаторську непогано знаєш. Говорив я з бригадиром – і він дозволив. У неділю попрацюєш самостійно. Пора гаряча – жнива, а мені з жінкою на базар потрібно. І після паузи, ніби для підтвердження серйозності наміченого дома заходу, додав:

- Є думка, корівку купити.

- Спасибі, Михайле Хомичу! – щиро порадів юнак.

– Не підведу! Якось опісля в бригаді сталося «ЧП». Іван тронько звалив трактором у кількох господарів підряд тин, веранду і телеграфний стовп. Горілка! Голова колгоспу робив у таборі «рознос». Називав тяжким злочином випивки в робочий час, погрожував рішуче карати порушників дисципліни. Погляд голови зупинився на Михеї, який сидів скраю на лаві. Всі знали чому: перший же в бригаді чарковий! Під суворим поглядом керівника Михей знітився, не знав, де руки подіти і опустив їх разом з торбиною під лаву. Один бік торби випинало продовгувате тіло пляшки. Голова рішуче підійшов до водія.

- Подай-но торбину!

І коли Михей протягнув, упевнено засунув туди руку, налапав горло пляшки.

- Ось вам доказ!

І тут дружній сміх розрядив обстановку в кімнаті: голова тримав у руці півлітрову пляшку з молоком. Поглянув недовірливо на молоко, потім на водія – теж щиро засміявся:

- Ну, вибач. Михею. Хай буде не остання.

Надворі хлопці почергово підштовхували Михея плечима, по-дружньому плескали по плечах.

- Ну й Михей. На молочко перейшов. То-то корову з базару привів.

Михей лиш поблажливо посміхався, але не надав жартунам довго плескати язиком: робота ж чекає. Пішов з Юрком лаштуватися в поле. Пораючись біля машини, обидва вчули розмову бригадира з Віктором Шевченком:

- Трактор он занехаяв. І сам засмальцьований, обшарпаний. Ти б узявся за себе. Брав би приклад он з Михе.. з Михайла Хомича. Бачиш, і пити перестав, і не грубіянить, і машину шанує, і сам акуратний. - Та в нього ж стажист, - виправдовувався Віктор.

- То що, може, стажист тобі защіпатиме на штанах?

І Михей, і Юрко не подали виду, що чули цей діалог. Тільки їхні руки стали впевненішими, а обличчя – серйознішими. Першим загуркотів двигун їхнього трактора. Першими під´їхали на заправку. Звідти помережена густими поділками гусениць польова дорога повела гомінку машину геть туди до берізок, за якими кінчали скиртувати солому. Їдуть лущити стерню…