У борговій ямі

Бувальщина із світлого минулого

В. Ткаченко

Спішить, мало не біжить з города наша сусідка Мар'я, мати трьох хлопців, з якими пройшло все моє дитинство.

Ганно! – побачила через тин мою матір. – По хатах бригада ходить. Поверталася з лавки, то бачила її вже з цього боку місточка. Чула, що описують майно.

Повідомила це на ходу, а сама подалася через чужий город до своєї сестри Гані, Федя Ткаченка дружини. Треба ж і її попередити.

Повернулася, заскочила в хату, а через мить вийшла надвір уже з своїм чоловіком, Яшкою. Яшка прихопив у хлівчику вудку, і обоє поспішили до берега. За городом чоловік попростував напрямець до річки. Ми вже знали: це він пересидить там небезпечну годину в очереті чи в вільхових заростях, що робив уже не раз. Є в Яшки Ткаченка ще одна місцина, де він переховується від представників місцевої влади і податкових бригад. Це "острівець" із заростей самостійних вишень у западині серед города Йосипа-мельника за нашою садибою Що ж примушує Яшку ховатися? Чоловік з усіх сил пручається од вступу до колгоспу, то перші тиснуть на чоловіка мораллю та погрозами, а другі намагаються придушити опір індуса (індивідуальний селянин) непосильними державними поборами.

Отож Яшка подався до річки, а Мар'я за своїм городом повернула по стежині попід вербами праворуч, до обійстя свекрушиної дочки Явдохи, щоб у неї перечекати лихо. Знає, що тудою бригада вже пройшла.

А як же бути нам? Сім'я ж не вилазить з боргів за податки. Бо тих повинностей стільки, мабуть, не було й за кріпацтва. Це ж треба здати 44 кілограми м'яса (та при колгоспівському житті ми навряд чи стільки з'їдали всією сім'єю за рік), 250 літрів молока, 150 яєць. Сільськогосподарський податок, що нараховувався за кожне фруктове дерево і навіть курку. Штраховка. Само обкладання. Гуж труд (якщо кілька днів не відробиш безплатно). Правда, тоді ще не придумали щорічну "добровільну" позику, якою подавлюватимуть людей. А зараз же в хаті нема ні копійки. Бо яблука ще не скоро поспіють, щоб трошки виручитись на базарі, а одна корова не убезпечить і сім'ю, і державу. Бригада ж, більш як з десятком вимогливих язиців, як зайде в хату, то виверне з боржника всю душу. Це не один тобі фінагент, хоча й його приходу бояться, як огню.

- Біжімо та пересидимо в глинищі, поки їх пронесе нечиста сила! – гукнула мене й Миколу мати, бо саме ми з братом тільки й були тоді дома.

"Описують"  - це було для моїх рідних найстрашніше слово. Хоча яке там у нас було майно: двоє старих дерев'яних ліжок, стара, ще прабабина скриня з нехитрим приданим для сестер Одарки та Дуньки, лава та полиця для небагатого посуду. Боялися тільки, щоб не описали й не забрали за борги швейну машину "Зінгер". Її ще парубком придбав батько, коли навчався в єврея кравецькому ремеслу. Тепер іноді пошиє на ній, або перелицює щось із старого для сім'ї. І це була неабияка підмога. Більше нікому, навіть найближчим сусідам не шив: боявся, щоб не приліпили ще одного податку за приватну діяльність…

Якраз проти нашого двору, під полем, у глинищі була глибоченька яма з підкопами в боки. Тут люди довбали червону глину для змазування в хатах земляних долівок і підведення призьб. Недавно в ямі до поясу привалило якусь молодицю. А зараз ми втрьох забралися сюди, почуваючись ніби злочинцями.

Ану виглянь, тільки обережно! – звертається раз по раз мати до Миколи, то до мене. І ми виглядаємо, впівголоса, хоча до вулиці й далеченько, доповідаючи матері про бачене.

На похмурій сирій вулиці – безлюдно.

Та якраз при одному моєму взимку попідтинню проходив назустріч ще невидимій бригаді, покивуючи туловищем, ніби кланяючись, дід «трясун». Це старець родом з Карабачина. Таке прізвисько приліпилось до нього тому, що в чоловіка постійно тряслися руки, голова і, мабуть, усе тіло. Думаю, що карабачинські старожили ще пам'ятають цього бідолаху.

Старці в ті роки були частими гостями в дворах. Ходив ще постійно «дід кошелик» у постолах і полотняних штанях. Цей ховав випрошені куски не в торбину, як інші, а в кошіль з лози. Часом матері лякали дітей: «Не плач, а то дід кошелик забере».

Нерідко вулицю озвучував жадібний голос рилі. То музичну корбу крутив і тужливо співав сліпий дід, який ходив по дворах з хлопчиком-поводирем…

А ось і бригада виповзла з-за Степанового хліва, що закривав од наших очей частину вулиці. Чималий гурт людей! Чоловіки й жінки. Потяглися вервечкою в двір Артемового Федя. Там аж четверо малих дітей, а в батька шевця, любителя чарки, навряд чи є якась копійка. Хіба опишуть, як уже бувало, чийсь заказ, якщо знайдуть щось після Мар’їного попередження.

У Федя довгенько затримались. Чомусь обминули хату баби Федори, в якої нема жодної скотини, ані курки в обійсті, тільки кілька високих старих яблунь.

Ідуть ланцюжком попід тином. «Поцілували» в Яшчиній хаті над вулицею замок і попрямували в наш довгий спусчастий двір. На дверях од вулиці «гостей» зустрів замок. Пішли за хату, бо є ще одні двері од берега. То їх ми замкнули зсередини.

Височилась бригада з двору. На вулиці потупцювали люди під нашими вербами, пора змахували руками (що то вони вже зичили моїм батькам!) і рушили далі.

Зупинились проти двору нашого сусіда Порицького Василя. Вірніше, ніякого двору там не було. Невеличка старенька хата на сухому горбочку. Замість тину – заросла бур’янами і колючими кущами канава. Збилися люди в купку, мабуть, радились: заходити чи не заходити. Всі знали напевне: нічого в цій хаті, де на утриманні голови сім’ї троє дітей і непрацездатна дружина, вони не погордують. І пішли до Федоса Кіщенка. Ну, в цих господарів якась копійка на оплаті знайдеться…

Після Федосового двору податківців сховала од нас сушарка цегельного заводу. Для певності почекали в ямі ще трошки. А тоді послала мати Миколу на вулицю в розвідини:

Як одійдуть далеченько – махнеш нам рукою…