Пісня і доля на мушці
За мотивами оповідок Віктора Павловича Онищенка із Осівець

С. Губерначук

По врожайних полях і розкішних лугах, по чепурних багатолюдних селах понад Здвижем-річкою лютував, підминаючи все на своєму шляху, буйно божевільний дев'ятнадцятий рік. Металась, розбуджена в огні окрадена Україна. Без власної еліти, украденої Російською імперією, не знала кому довіритись, на кого опертися, натикалась на багнети, чужинські і своїх синів, підпливала кров'ю.

Затуляли сонце вибухи снарядів, шастали, як знавіснілі оси на початку осені, смертоносні кулі, густо падали бійці, проклинаючи у передсмертних корчах, хто Леніна, хто Денікіна, хто Петлюру, чи й усіх їх укупі з їхніми опікунами й союзниками із чужини.

А життя брало своє. Ще не влігся гул війни за селом, як осівецькі парубки вже на вигоні.

- Заспіваємоо, хлопці? Дівчата збіжаться!

Та наче за тою забаганкою роздерла Цибулівку-вулицю гонорова пісня, якась чужа похідна, і виплеснула на вигон стрій здорових молодих, із голочки одягнених військовиків.

-Ти диви - поляки! - загомоніли парубки.

Не зблизька, недалеко марширує зацнепаньство. "Од можадо можа!" - задавакувато полощеться над строєм гасло.

-Ти ба, од моря до моря забандюрилось їм Польщі!

-Згадала баба, як була дівкою.

-Так це ж їм знов бути у нас панами заприндилось.

Проте передні поляки так чемненько, чемненько питають (аякже, союзники самостійника Петлюри):

- Пан! Пан! Де дорога на Київ?
-А всі гуртом горланять:

- Од Кракова до Кійова
Наша спулка вже готова...

Задні ж навприсядки шкварять, аж пил стовпом над Осівцями:

- Гопца-дріца! Гопца-ца...

- Ах наброди, а викабелюються! Заре ви в мене ще не так заскачете - скипів наймолодший із парубків, - Як метну ось бомбу!

- Не кипи Ваня, як дерев'яний самовар! Он диви - за цими інші йдуть. Укладуть усіх ще й село спалять.

Війнув вітер, зніс пил за поляками на леваду за Щенківку, а хлопці заходилися розігрувати Ваню.

- Що, Хмарнюк, до дівчат уже вірьовкою тягне, а темноти ще боїшся, що бомбу носиш?

- Я? Боюся? Та що б кожен із вас робив, якби йому було, що мені ось недавно?

- Еге, казки розказувать ти вмієш.

Добра мені казка,   хитро прищурився Ваня, - Іду пізньої ночі з Козляновки од Каті, а на Кацаповці з-під мосточка, щось на плечі плит: "Підвези!" Я лап, лап - кучеряве. Баранчик! І сопе. І я сопу - ледве пру по грязюці. А тоді як уріжу його. Воно бубух на землю гуп, гуп назад до місточка та все нахваляється: "А підвіз, а підвіз!"

-Ха-ха-ха! Хмарнюк, наслухався від старих людей про баранчика
І зуби нам заговорюєш?

-Так, так! А сам, точно, із своєю бомбою ночами в якійся банді брусилівській пропадає.

-А ти думав, він Каті ночами боки лоскоче? Шмулям - із хлопцями Волинця або Минка.

-Та йому у банду Мордалевича у Забілоччя зручніше із Кацаповки бігать.

-Ой, хлопці, та що ви? Таке діло не для мене. Мені б з дівчатами погулять та поспівать.

-Ну то й заводь! Мастак ти у нас дівчата мліють, як співаєш.

-Ой, да ішли хлопці з ярмарку, розсипався щирозлотний тенор Вані довкола іскрами.

"Пух, пах!" - загасили ті іскри звуки пострілів з боку Замлиняновки. Біжать назад, аж спотикаються поляки.

- Пан! Пан!-волають, -Де дорога на Житомир?

На спинах зацного паньства заскочили у село красноармєйці-тавричани. Та зразу, наче вони тут господарі-повелителі, за діло: всіх осівчан на село, на вигой. Ще й кулеметами оточили. Один поставили на розі Кацаповки, другий на розі Цибулівки, третій - Замлиняновки. Самі стали на найвищому місці з боку церкви. Ось виїхав наперед на карому коні дебелий чорновусий у шапці-бирці полковник. Задубіле на всіх вітрах революції обличчя і погляд, яку хомутецького злодія на брусилівському базарі. "Оце залізяка!" - з ляку ікнув не один осівчанин.

За полковником виїхав наперед непоказний чоловічок - хить, хить у сідлі. "Собака на тину, корова на льоду" - ухмильнувся кожен осівчанин. А чоловічок витяг з-за пазухи папера, надів на крючковатою носа пенсне, від чого його булькаті очі стали іще булькатіші. "Якесь миршаве, не нашого роду-племені, - здивувались осівчани, - І за що воно воює? Але ж як чеше язиком!"

-Та-ва-рі-щі! - заходився чоловічок.

"Хе, знайшовся іще нам товариш, - хвицьнула, як брикливий лошак, душа кожного осівчанина, - Свиней з нами пас, чи що?"

А чоловічок уперся своїми очима, чорними, як Варфоломіївська ніч, у натовп, наче заліз кожному в душу і поставив її дубала.

- Це єсть герой всємірной революції - Пархоменко! - чоловічок ткнув пальцем у вусаня-сусіда.

-Це ваш герой веємірной революції! - гаркнули красноармєйці-тавричапи. Полковник запишався, як молода на посаді, задер носа і хвацько крутнув свої вуса. Миршавий чоловічок же вдарив себе в груди:

- А я Льова - найкращий агітатор Бронштейна- Грецького в степах України, а тепер красний комісар нашої всємірної революції.

- Їхньої! Всемірної! Революції! - тавричани витріщились на Льову.

Через ваше село, - читав комісар. - ми покотимо всємірную революцію в Польщу, Германію, по всій Європі і по всьому світу. Тому ваше село повинне поповнить ряди бійців всемірної революції сотнею добровольців.

-Поповнить сотнею добровольців! - гаркнуло червонолобозоряне воїнство.

"Так, так, так" - зататакали короткими чергами куль над головами осівчан кулемети з рогу Кацаповки, Цибулівки, Замлиняновки. Льова відчув нутром: він зламав на коліні волю ситих українських селян. Куй залізо поки гаряче! І як гострий ніж у масло ввігнався Льова поміж осівчан.

- Прізвище? -тицьнув у груди рослого парубка.

- Онищенко, Степан. Записуй! - не повертаючи голови командує Льова писарю, тицяючи в груди вже іншого здорованя.

- Порфір, Сущенко.

Та ти чого за спини ховаєшся? Контра?! - Льова вхопив за рукав
молодого парубка.

-Я свій, свій! Хмарнюк! Ой, це по-вуличному, насправді я Мар...

-Яка різниця, будеш Хмарнюк!

Так, осівецька сотня у Високе шагом марш! А куди ж? Там штаб, там обоз. Оце вам, хлопці, тепер таке - день при дні муштра: тягни носок, бий, коли. Не винесла поетична душа Вані солдатчини: "Хай вони сказяться зі своєю всемірною революцією!" І змився Ваня.

Та на те й комісар, щоб усе знать і все бачить: "Ага, стависько-висицька сотня на заняттях, повністю. Озерянська - теж. Кого нема в осівецькій? Хмарнюка?"

- Знайти! Привести! - наказав Льова кільком осівецьким новобранцям.

- Еге, попробуй не приведи - голови не зносиш. Де шукать? Та де ж - у Осівцях. на Козляновці, у Каті. Ніч не ніч, а іменем всемірної революції, Катерино, відчиняй! Ломить руки Катерина:

- Ой соловеєчку мій, щебетунчику! О мій пестунчику! Та куди ж ви його?

Куди, куди! Льова скаже - куди.

І сказав перед вишикуваним червонолобозоряним воїнством:

- Дезертиру, ворогу всемірної революції - розстріл!

Повели Ваню два тавричани на висицькі могилки - копай, Ваня, собі яму. А як же її копать? У голові гуде, перед очима кола. ..і мати. "Ой, мамо, не вгадали синівської долі. Все казали: ох, і співає, ох, і буде чарувати дівчат! Не наспівався, мамо, не накрасувався. Війна та війна: то красні, то білі, то зелені, то жовтоблакитники, то німці, то поляки... Ех, як на смерть іти, то співать солов'єм!"

- Хлопці-і? Хлопці! Ось ви мене застрелите, та й усе. Дайте я хоч заспіваю?

-Оце-е! - здивувався тавричанин, смерть на носі, а він - співать.

- А як начальство почує? - заїкнувся інший.

- Ге-е? Ну то заводь. Та недовгу.

Аж стрепенувся Хмарнюк, випрямився і весь перемінився наче ніде нікого рядом. Погляд його сягнув десь далеко, далеко, а з вуст зірвалися напружені високі звуки, цупко обволікаючи слова:

- Ой, не шуми, луже...

Підняли від подиву вгору голови тавричани, наче над ними засяяло ще одне сонце - так було багато сонця в голосі Вані. Голос той не був ні різким, ні гортанним - співав якось хлопець не так, як у народі: відкритими голосами. Спеціаліст із вокалу сказав би, що звуки Хмарнюкового голосу були округлені. Хоч вони якось незвично тремтіли часто, часто, як мерехтить повітря теплого весняного дня на обрії.

Дзвінкий і соковитий, мов трелі солов´я, голос кипів пристрастю на високих нотах. Здається, Ваня ледь торкається видихами свого горла, але звуки його голосу від того тремтіння та дзвінкості покривають усі інші звуки довкола і летять далеко, далеко, десь аж туди, за обрій, куди посилає їх Ваня, до тої прегарної щиро усміхненої дівчини, що маревом стоїть перед його очима, І чомусь похожа на його Катю.

- Ти ба-а! - здивувався один їх тавричанів, -зроду не чув, щоб так гарно хто співав.

Та Ваня не чує тої похвали. Він ніколи й не задумувався, що такі гарні, від природи поставлені голоси, як у нього, навіть у наших співучих селах над Здвижем з´являються, може, раз на одне покоління. Він жив піснею, жив у пісні. Завжди і зараз. Що з ним? - це поза його усвідомленням. Він знає одне: чогось доля судила саме йому піти так рано на поклик предків, пройти започаткований десь у золотому мереживі тисячоліть шлях пращурів.

Хто він? Може - козак, що пливе козацькою чайкою визволяти братів-українцІв із турецької неволі, може - княжий воїн русин-українець, що виряджається у похід на Візантію, може - давній скіф-оратай, що виступає боронити Праукраїну-Скіфію від орд перського царя Дарія, а може - прадавній орій-праукраїнець, що вирушає обживати долину Інду... Його ніщо не бентежить, лише одна вона, ота прегарна дівчина, яка все відгукується до нього із обрію щирою усмішкою. І вона, ота дівчина, в усі ті епохи така сама, як дві краплі води, схожа на його Катю, бо ж завжди - україночка. І в усі ті часи йому було тільки безкінечно жаль не побачити більше сонячного личка отої щиро усміхненої дівчини. І він пристрасно випитується в неї:

- Чи згадаєш, мила
Де моя могила?

І сам же підказує, благає пам´ятати його:

-А моя могила
Край синього моря...

Тільки б пам´ятала вона його - все інше йому байдуже. Байдуже, що заціпеніли, похнюпились тавричани: десь там, край синього моря, у кожного з них є своя люба дівчина. А де буде їхня могила? Сам Бог знає і відає, куди іде поведе їх Льова зі своєю всемірною революцією, яку ще війну затіють комуністи.

- Зійдеш на могилу,
- То не сумуй, друже,..

Співає, аж заливається Ваня. А за могилками, коло тину, схлипують височанки. Витирає сльози красуня Лобунська - десь у стависько-висицькій сотні і її брат. Зітхнула тяженько красуня Лузанівна: "Якби мені такого чоловіка, я б йому і за холодну воду не давала братись, хай би тільки веселив мене співами". А за гуртом височанок мов укопаний застиг на карому коні вусатий полковник -не сміє запитати, що коїться, звідки оті божественні звуки. Аж як обірвалася пісня на високій довгій ноті, полковник стрепенувся:

- Хто, чого тут співає?

- Красноармієць! Розстрілювать привели.

- Що-о?! А-а, Хмарнюк! Відмінити розстріл! Це буде співець всемірної революції.

І знову муштра: тягни носок, бий, коли. Та ще й білі мухи докучають і босі ноги мерзнуть. Ламають голови полковник і комісар: в чім красноармєйцю воювать взимку? Аж тут Хмарнюк під руку:

- Як у чім? У нас он всі у жнива в постолах ходять.

- У постолах?! - радіють красні командири, - А де взять?

- Та он же Борівка й Комарівка. Там лико деруть, там і постоли
плетуть.

- А онучі? О, Льова й сам знає, де взять онучі. В кожній українській хаті рушники на іконах і утиральники на кілочку. Ану. марш, бражка, на Осівці й на Озеряни - оприходувать рушники й утиральники!

- Оце діло! Красноармєєць взутий, красноармєєць обучений -тепер він покотить всемірную революцію по світах. От тільки контра поперек горла стала - Денікін у Брусилові. Пхі! Зметем! Так, Льовине діло стратегія, а тактику обирає герой всємірной революції. Його практичний розум українського селянина підказує, а революційний нюх чує: контра порозсідалась у центрі Брусилова по шмулівських корчмах і глушить горілку за свою єдІную нєдєлімую Расєю. Отже, від костьолу розходимось: один батальйон поза Соломонівкою, другий Цегельнею - мов руками за боки вхопить контру, третій - по Здвижу льодом, вдарити в центр, як багнетом у серце контрі. Головне - "ура", та погучніше! А в тавричанських пастухів глотки - лужені, труби ієрихонські, рявкнули, у Осівцях, за п´ять верст, відляски пішли.

А контра теж голову має на плечах та й поносить ЇЇ хоче подовше -круть-верть і вислизнула із рук та на Водотиї. Тавричани вдруге "ура".

- Контра оглянулась аж під Скочищами. І скінчений бал. Залишились на пам´ять вози із різками, якими Денікін припрошував упертих українців любити вєлікую Расєю, правда, ще й підводи з цукром.

З одною такою підводою морочиться, загруз Степан Любашук.

- Тиловик дєнікінський: "І куди його з нею? Волочиться за дєнікінцями, а чи вернутись додому, у Брусилів? Та горить вона їм і потоне їхня єдіная нєдєлімая Расєя!" Ех, якби ж то знав, де впадеш, то й солимки підстелив би. Треба ж біля самої доми, зразу за Тихими Вербами, красна офіцерня назустріч.

- Стій! Що везеш? Де взяв?

- Цукор, дєнікінський, -з українською простодушністю відказує Степан.

- Що-о?! Ми відбили, а ти - собі? Мародер!

- Я не крав. Я з обозу. Вони мене в обоз забрали.

-Ага-а! Дєнікінець! Контра! - рубонув вусатий полковник на карому коні, - Цукор експропріювать! Контру розстрілять!

- Ей, красноармєєць, куди біжиш? Стій! О, Хмарнюк! Так, Хмарнюк, ось тобі контра, виведи з вулиці до Здвижа, за кущі і шльопни!

Через давній осілий вал повів Хмарнюк до Здвижа контру. Вийшов па вал, глянув у далину і розм´як. Там, за Цегельнею, височіли такі знайомі Батиєві могили, а мимо них, аж на видноколо, до Осівець, до його Каті стелилася рівна, як стріла дорога. Закалатало серце, а з вуст сама випурхнула тихенька сумна мелодія:

- Ой, ти живеш на горонці,
А я під горою...

І сталося диво. Знизу, наче з-під валу, з тих давніх, викладених цеглою ходів, вилетіли назустріч Івановій пісні густі низькі звуки:

- Чи ти тужиш так за мною,
- Як я за тобою?..

"Всемогутній, що за звуки? - глянув Хмарнюк униз, - Ой, та це ж співає він, контра, я його відпустив. Але ж який голос!" Ваня притишує свій спів, прислухається. А голос брусилівця смілішає, набирає кольорів і зазвучав широко могутньо, як орган у брусилівському костьолі. Він зворушує Хмарнюка і Ваня пустив свій щирозлотний тенор поверх бархатистого басу Любашука.

Хлопці подивовано дивляться один на одного: як це так, що є ще у світі такий співун, як і він, і чого це так гарно зливаються їхні голоси, а душі так лащаться одна до одної у співі.

- Брате, - першим отямився Хмарнюк, - та у нас рідні душі!

- Куди нам тепер?

- Тікаймо! У Скочища, в обоз до дєнікінців.

Не день, не два і не тиждень відмивають кальсони дєнікінці полковника Сємьомова після брусилівського конфузу. Аж тут сам генерал Денікін шле команду: готуйтесь до огляду (це для підтримки штанів, чи пак духу своєї добровольчої армії) і нове обмундирування.

- Рєб´ята! — підкотився до Хмарнюка й Любашука якийся кислоокий кацапчук-дєнікінець. - Треба замочить ваш вступ до добровольчої армії.

- За що? - облизали губи хлопці.

- Сплавим, - показує на нове обмундирування. - а я старе достану.

-Сплавим так сплавим, замочить так замочить.

Аж тут і огляд. Нагогошений. як індик, з´явився генерал Денікін в оточенні своєї свити із вищої офіцерні-хохлів Шевченка, Дроздовського, Войцеховського, Харжевського. Хижим поглядом. наче погляд двоголового орла на його кокарді. Дєнікін впився у вишикувані ряди своєї добровольчої армії.

Господа! Вам випала честь бути рятівниками вєлікої єдіноії
нєдєлімоії Расєї. Це я вам говорю! - генерал ударив себе в груди. - Я, собіратєль руських земель!

- Ура! - ревнуло воїнство.

-Як наш двоголовий орел.   - продовжив генерал. -  так і ви клюєте на два боки: жовтоблакитнмх самостійників І красну комуністичну заразу. Жовтоблакитники,   потряс кулаками Денікіп, зі своєю самостійною ненькою-Україною грубо образливо розірвали связі російської державності.

- Помстимось! - гаркнули вояки.

- Помстимось - підтвердив генерал. -Наші резиденти, що засіли знизу до верху в їхній самостійній Україні розвалять нутро неньки-України, докажуть, що хахли нездатні збудувати власну державу. Бо. як дворовий пес без свого господаря, так приручені нами хахли не в змозі ні дня прожити без нас. У їхніх головах день і ніч матушка-Расєя. Самостійна Україна упаде як зів´яла зелепуха до російських ніг.

- Упаде! - ствердно заволало воїнство.

- Тож перше наше завдання,    скипів генерал, - змести з лиця землі виплоднишів міжнародного сіонізму - красних комуністів.

- Зметем! - гаркнули запопадливо ряди.

- Це їхній бред - комуністів і сіоністів, скреготнув зубами Дєнікін, - руками великого руського народу на обломках великої Paсії звести всемірную республіку і посадити на злачних місцях у ній Льову.

- Не дамо! - потрясли повітря загони добровольчої армії і рішуче тупнули сотнями ніг врочистим маршем перед собіратєлєм руських земель.

Полковник Сємьонов обвів підбадьорливим поглядом обозний підрозділ та враз, як жабу проковтнув, гидливо скривив губи; в передньому ряду наче соплі на новому мундирі прилипла трійка солдату заношеному обмундируванні.

- Прапорщик Гулай! Що це?

- Ваше високоблагородіє! Я їм видав нове. Пропили!

- Під варту! Розстрілять!

Не встигла трійка полишити ряди, як до полковника підбіг ад´ютант Дєнікіна.

- Велено з піснею!

- Гулай заспівувачів наперед! Заспівувачі - вони. Трійка.

- Ах ти їдрьона вош! Вернуть! І з піснею марш!

- Салавєй, салавєй. пта-шеч-ка...

Ущерть заповнив майдан рокотнявими хвилями, заскаржився усьому світові густіш бас Любашука.

- Kaнарєєчка жалобно панот...

Заквилив на високих нотах, мов ясна чайка над морем поверх бархатистого і голосу брусилівця щирозлотний тенор Хмарнюка.

Як пружина крутонувся Денікін, подався корпусом у бік підрозділу, що наближався з піснею. Обличчя його, чи не вперше за всю війну, змягчила блаженна усмішка:

- Шаляпін! - Семьонов самовдоволено вишкірився.

- Спасибі за пісню, господін полковник! Ну й заспівувачі в тебе. - Місцеві. Ах, ублажілі хохлікі-саловушкі! Перевести в штабну роту! Ваше-с превосходітєльство. - зам´явся Сємьонов, - під розстріл вони йдуть.

- Що-о?! - аж підскочив генерал.

- За наругу над російським мундиром. - уточнив Сємьонов. - Розстріл відмінить! - з притиском випалив Денікін,- Це будуть співці вєлікой єдіной недєлімой Расєї.

Пішли-помаршували співці української недолі топтати російським чоботом свою предковічну українську землю.