З давніх наших домашніх майнових нажитків на все життя запам´яталася... ступка. Невеличка, гарненька, за довгі роки Biрної служби своїм господарям зовні вдшліфована руками мало не до блиску. Ще й з виточеними в суцільній дубовині з обох боків крильцями для пальців.

У кращі часи перед святами в ступці товкли мак та всякі приправи для їжі. В такій ролі вона могла б дожити й до сьогоднішніх днів i стати гарним експонатом для краєзнавчого музею. Але не витримала, бідолага, надмірних випробувань. Міцне дубове дно підточили зима та весна 33-го року, а остаточно проїла фашистська окупація.

Tiєї гipкoї зими — то був наш із братом Миколою по-всякденний трудовий «ритуал»: натовкти для їжі зерна. А для чого ж млин? Отой великий, двоповерховий, на весь район славен, де й муку мололи просту й петльовану, i крупи всякі дерли? Про млина в сім´ї перестали вже й думати. Перестали. Ще з початку осені, коли батько зняв з воза, на якому нaші ближні сусіди підкидали додому річний заробіток зерна, й свої три неповні клумочки. У них вмістилися i його, i материн заробіток — по двісті грамів на трудодень: потроху пшениці, жита i вiвca...

Як найдорогоцінніший скарб, помістили те зерно в діжечках у хаті в запічку. Кожного ранку, ще з кінця листопада, мати набирала з діжки постійну норму — тарілку пшениці або жита, i хтось iз нас, по черзі, присідав на земляній долівці до ступки. Товчу, товчу мак, мак, під ступою дяк, дяк.

-Чом ти, дяче, плачеш?

-Мачуха била..., — підспівувалось то вголос, то в умі, і під цей відомий фольклорний мотив наче легше i швидше витанцьовував у руках залізний товкач... Потовчеш одну засипку, вигорнеш її в ситечко — просієш недосів знову отовкуєш, щоб не було інших зерен. Натрушена мука йшла на затірку, а з крупи мати варила куліш. Попервах дозволяла coбi іноді й спекти коржика.

Але незабаром зернові норми для ступки вимушено по-меншали, а там i зійшли нанівець: cпopoжнiлi діжечки iз запічка викинули в порожню комору. Тепер ступку перевели на іншу «сировину»: картопляні лушпайки.

При нестачі хліба сім´я ще з oceнi «налягала» на картоплю. Але й її мусіли дуже економити. Бо ж треба було думати й про весняний город. I мати ще з кінця січня почала відрізати для майбутнього садіння носки з бульб. А картопляні лушпайки відтоді вже не належали кopoвi — нашій незрадливій годувальниці. Їx мати старанно вимивала i в деках ставила на гарячу черінь у печі. Висушені, а часом i підсмажені на жару, лушпайки потрапляли в ступку. Як раніше з зерна, з них ми відокремлювали муку й крупу. 3 крупи варили кашу. Скажу, що більшої гидоти, як та каша, або коржики з лушпайкової муки, я в житті не їв...

Отут хочеться зробити невеличкий ліричний відступ. Оскільки голодний рік збігся з початком мого шкільного життя, то скажу, кiлька слів i про нього.

...Вересень тридцять другого року був у мене з квітами. Нарвала їx сестра Дуня з клумби в садку — цілий букет, щоб у школі подарував їx учительці. I пішов я зi своїми восьмирічними ровесниками Альошкою та Антоном Кіщенками, Жоржиком Коваленком, моїм тезкою Василем Ткаченком, Степаном Токарським та Івaном Лозовим до школи «над ставом», оселеної в колишньому будинку пана Синельникова. У перший клас! У парку на подвір´ї, серед височенних кремезних дерев, відбувся мiтинг. Марія Лукична — перша в моїм житті вчителька, урочисто вивела нас, першачків, iз загальношкільного ряду i провела в школу. I посадила мене, невеличкого, на першу парту.

Тепер моє життя розділилося на дві половини: домашню i шкільну.

Дітей колгоспників у нашім клaci було більше п´ятнадцяти, переважно з нашої цегельні, бо Брусилів — районний центр з населенням piзнoгo соціального стану. Але на фоні решти учнів ми, колгоспні, вирізнялися непривабливим, переважно латаним одягом i взуттям. До пізньої осені, аж поки ранками на тpaвi не забіліє паморозь, ходили до школи босими. Через незугарну одягачку я завжди почувався приниженим, неповноцінним. Особливо проявився в класі контраст між бiдністю i ситістю в другій половині зими, коли в багатьох сім´ях, як i в моїй, війнуло передвесняним голодним подихом. Синки i дочки районного начальства, службовців, шевців, кравців, чинбарів, спекулянта, як i раніше, на великих перервах виймали з ранців пакунки, шелепали паперовими обгортками i, наче хизуючись один перед одним, смакували бутербродами, пиріжками, пряниками...

Іноді клав щось з дому в кишенi і я: або кусочок хліба, або пару яблук чи груш. А коли в xaтi настала «лушпайкова» пора, брав на обід коржики.

...Сьогодні в кишені — два коржики. Темні, наче з макухи, стидні. Тож з´їсти їx хочу непомітно. Не так, як он робить це Гришка Шерман, син якогось брусилівського службовця. 3 таким натхненням уминає густо намазаний кусок булки, що аж носа зашмарував маслом. А я їм находу. Гляну, коли ніхто не дивиться в мій бiк, аби не привернути увагу, махну рукою до рота i мигцем відкушую з рукава кусочок. Маленький, бо тоді темносірий печеник не так противно присмаковує i швидше його проковтнеш.

I все ж мій вуличний сусід — Тетянин Василь (так його прозивали по-материному iмені на кутку, як i його брата Миколу та сестру Ганю, бо ixнього батька кудись вислали, а діти тепер живуть з калікою-матір´ю — Тетяною) помітив моє снідання.

— Що це ти жуєш? — поцікавився.

Мені Василя нема чого соромитись, бо той перебувае ще в гipшому становищі. Тетяну з шістьма дітьми вигнали з рідного дому, бо на нього (цегляного, просторого, під бляхою, з двома верандами) зразу накинула оком влада i вона поневіряється по добрих сусідах — хто впустить iз співчуття.

— Та, — кажу,—коржика їм з лушпайок.

— То дай покуштувати й мені.

I я поділився печивом. Той, видно, ще такого «щастя» не пробував, бо жував без вдоволення.

— Знаєш що, — звернувся до мене, видно зi співчуття, — приходь сьогодні до мене гулять. Дам Toбi отаку, — показав, — як кулак, «грудомаху пшоняної» кaші.

Про ту «грудомаху каші» я думав аж до повернення зi школи. Посьорбав залишеної мeнi в печі ріденької юшки i поспішив до Василя. Тоді Тетяну з трьома меншими дітьми (старші дочки десь роз´їхалися шукати щастя) тимчасово приютила наша сусідка через одну хату — майже така ж бідо-лаха — баба Федора. Коли я зайшов, жінка сиділа на топчані, закутавши лахміттям ноги. Було колись, біглa через холодну річку навперейми за коровою, то дуже простудила ноги, так що тепер ними ледь з милицями кульгає. То влітку зогріває їx під призьбою на сонці, пригортаючи гарячим пicком, а зимою — вкриваючи зношеною одяганкою.

Василь сидів боком до миски на лаві під стіною i сьорбав якусь ріденьку сиву посьорбачку без xлi6a. «Мабуть, грудчаста каша буде на друге», — подумав я.

— Поїси, Василю, та підеш до баби Пащучки, — обізвалася з топчана Тетяна. — Обіцяла назгрібать у погpeбi дорібненької картоплі, то будемо по каплі закидать у юшку.

«Ніякої каші не буде», — зробив я невеселий висновок. І коли опісля гуляли з Василем на подвіp´ї, ніхто з нас про кашу й не заїкнувся. Мені б ще в школі догадатися, що ту кашу друг просто вигадав зi співчуття...

...Обідаємо, як i споконвіку, всією сім´єю з великої однієї миски: батько, мати, сестра Дуня, брат Микола i я. Старша сестра Одарка piк тому вийшла заміж за ї´здового Савку Макаренка з cyciднього колгоспу. П´ять ложок швидко випорожнюють глибоку череп´яну миску, то мати кілька разів ходить за чавунцем, щоб під-ливати борщу.

Ось при цій нагоді розкажу й про цікаву icтopiю того чавунця, повідану батьком. Це не баняк, а невеликий чавунний котлик. У тi часи було дефіцитно не тільки з хлібом, а й з металевим посудом. Тільки глиняного на ярмарку — скільки завгодно: возами з горою привозили його в Брусилів селяни з Забілоччя. Якось батько застав у «залізному» магазині, де торгував yciм тоді відомий у нас Іван Бондаренко (Лейка) з Тихих Верб, цього котлика i прикинув, що посудина якраз вмipy для варіння в печі на чималу сім'ю i головне — довго служитиме. Попросив Лейку, щоб продав.

— Це по распределенію, — відповів продавець.

Але приніс таки батько того казанка додому. Хвалився, що добився на прийом аж до самого голови райвиконкому Кращенка. Поскаржився йому, що відколи організувався колгосп, то працює в ньому постійником, а тут йому чавунця для варива не хочуть продати. Голові райвиконкому, звісно, не важко було подзвонити куди треба по телефону, щоб i владу свою продемонструвать, i виявить турботу про рядового колгоспника...

Зручна посудина прослужила сім´ї аж до війни. Уже при німцях мати викинула, бо протерлось об черінь дно... Отож обідаємо. Поїли борщ, i мати насипала миску з горою лушпайкової каші. Полляла гіркуватою рижієвою олією тоді масово вирощувався рижій). Тільки почали спроквола їсти другу страву, бо таке їстиво до поспixy не особливо заохотливе, як у хату зайшла незнайома інтелігентна жінка. Привіталася.

— Просимо до столу, — запросила мати за доброю традицією.

Гостя подивилася на миску з кашею, на кількох їдців довкруг неї i подякувала.

— Спасибо я не голодна. Та й не дуже полюбляю гречку.

А каша з підсмажених картопляних лушпайок на вигляд i справді змахувала на гречану. Тільки не одного з нею запаху i смаку. Може, в жінки заклало в нoci?

Сказала, що вона нова завідувачка курячою фермою в колгоспі. А прийшла оце повідомити батька, що його призначили туди сторожем. Сьогодні ж увечеpi щоб виходив на пост.

Так мій батько став сторожем на птахофермі Імені її завідувачки не знаю, а прізвище жінки — Ігнатенко. Пам´ятаю ще, що в колгоспі її пізніше заочно прозвали Квочкою. А ще казав батько, що її чоловік працював в Лазарівці головою колгоспу. Цей епізод у батьковій трудовій біографії не якийсь там особливий. То чому ж про нього згадую? Бо та робота підвернулася якраз вчасно, наче аби підрятувати нашу сім сім´ю від голодовки, можна сказати, в момент найтяжчого її прояву. Hi, батько не приніс додому aнi жодного курячого яйця, ані птиці. Якби це зробив, то мiг би в той час навіки розпрощатися i з сім´єю, i з Брусиловом. Тоді крадіїв ще не називали побрежневські солоденько — «несунами». А колгоспну власність саме зробили священою i недоторканою, як i державну, зберігши тільки стару не гарантовану оплату праці. Чув від батьків, що восени на Cтapoмicтi якусь жінку посадили в тюрму за пучок зрізаних у колгоспі колосків.

То як же батькове сторожування допомогло нашій сім´ї?

Забіжу в своїй розповіді трохи вперед. Це буде вже в квітні, коли голод добре розлютується в селі. Тоді якраз став відомий випадок людоїдства в Брусилові.

На початку місяця в колгоспі на коней напала страшна пошесть — сап. Тварини гинули масово. Хворих коней добивали i вивозили на скотомогильник у поле. Але окремi туші доставляли до птахоферми. Добре вивареною кониною годували курей. Почав їсти «сапове» м´ясо й батько. Мовляв, кури од нього не дохнуть, то, може, й людині не завадить. Перевірив хворе м´ясо на coбi, a тодi став приносити його й додому. Kpiм батька, зразу в сім´ї їли його тільки ми з Миколою.

Якось сказав мені: «Прийдеш, Васильок, після школи вечором до курника». Poзповів, як його знайти. Од мюточка щоб ішов проти piчки городами на Батиївський берег.

Вичавлена попід городами кінна колія вивела мене в поле, до невеликої глиняної хати. Це якраз трохи нижче проти того місця, де тепер збудована «чорнобильська» водокачка. Навколо хатини ще рясніли pyxoмi білі цятки курей: допасалися перед ночлігом.

Недалеко од північної стіни з боку поля вирізнялася на тpaвi коняча туша з задертими вгору ногами. Meні стало недобре, i я пocпiшив у розчинені двері.

У приміщенні в лице вдарило теплою парою i важким затхлим запахом вареної конини. Пара валила вгору з великого казана, В нім клекотів кип´яток. Біля казана, вкутаний густим парким туманом, стояв батько i дрюком перевертав у воді великі м´ясні кавалки.

— Зачекай надворі, — побачив мене в дверях. Невдовзі виніс загорнуті в мішковину кусочки. Напрощуп — м´ясо було холодне, твердувате, видно, зварене раніше...

— Назад тоже підеш берегами, — махнув батько рукою перед себе вздовж долини.

Провів мене трошки зором i повернувся доварювать курам харч.

Я бачив, як у підвечір´ї ясніє пряма стежечка додому — через поле на Левову хату. Чому ж батько не спрямував мене сюдою — навпрошки? Напевне, не хотів, аби на вулиці догадувались, що Савка здихлятиною годує сім´ю. Природну людську сором´язливість не зміг перебороти й голод...

Протягом кількох важких тижнів сапової хвороби конина тримала нашу сім´ю, як тепер кажуть, на плаву. Правда, не одразу відважились їсти її мати й Дуня, але зрештою голод до цього їx примусив.

Загітував батько споживать «хвору» конину й нашого недалекого сусіда Ткаченка Каленика, в чиїй багатодітній сім´ї дуже потерпали од недоїдання. Сусіди навітъ висловлювали догадку, що в ній на їжу пішов уже й Тузик. I справді, з Каленикового двору в тi дні назавжди зник їхній високий, тонконогий собачка якось благородної породи, приве-зений перед голодними роками аж із Києва...

Як тільки смеркалось, Каленик прокрадався поза городами до птахоферми за рятівною поживою.