ОЙ, ВЕСНА-КРАСНА, ЩО Ж ТИ НАМ ПРИНЕСЛА?

Принесла весна щедре сонце, принесла тепло, позеленила травицею землю, та не принесла людям радості. Настала пора городи порати. Чималу частину нашої садиби займають так звані неугіддя, спричинені колишніми розкопинами. Це мої предки на підніжних глинах виробляли цеглу-сирівку. На колишніх ямах повкорінювались самостійні вишні та густо насаджені фруктові дерева.

I все ж більше як тридцять п´ять соток городу треба було зорати. Але чим? Багато коней у колгоспі понищила пошесть.

— Зачекай, — сказав бригадир, а за ним це підтвердив i голова колгоспу Галецький, коли батько звернувся за кіньми. — Он зараз i в господарстві нема чим землю піднімать.

Сім´я не стала чекати з моря погоди: почала копати город вручну. Копала Дуня, хоча й чекала її нелегка зміна на старому цегельному заводі (саме недавно його передали від держави нашому колгоспу iм. 16-річчя РСЧА з оплатою праці трудоднями-паличками), копали ми з Миколою, поки йти до школи й опісля. Приходив зі сторожування батько — теж брався за заступ. Копала й мати. Принесе з ранкової товкучки якийсь роздобуток за продаж «лишки» молока, зготує якусь бідняцьку похльобку — i мерщій на город. Скопаємо чималу смужку — садимо під заступ картопляні носки. Хтось накопує, хтось ще з кошелем i вкидає в ямку жменю крихкого перегною, щоб краше врожаїлось, а третій кладе на те добриво зрізом донизу носок. Трудилися завзято з надією хоч на щасливий завтрашній день.

Ідеш на город із заступом — обов´язково береш iз собою порожнє відро. Це для перемерзлої торішньої картоплі. Якось гуртом — мати, Дуня i ми з братом — навибирали повний кошіль. Мерзляччя мати з Дунею перебрали, почистили (смердючу картоплю викинули) перемили, помняли — i вже на змащеній рижієвою олією сковороді смажаться млинці. Коли прийшов iз сторожування батько, на припічку вже манила око повна з верхом миска печива. Млинці виявилися смачними. Не те, що зимові коржики з лушпайової муки.

При кінці снідання в кухні рипнули двері, i на порозі кімнати, як сновида, появився старець із худою довгою торбиною через плече i костуром у pyцi. Побачив, яку смаковину ми їмо — аж очі в чоловіка загорілися. Мати подала йому останнього, «свого» млинця. Розібрав бідолага по смаку i запаху, з чого він.

- Де це ви картопелькою розжилися? — питає. — Може й мені пожертвуете христа ради...

Он на городі накопали, — відповідає мати. — ідіть, може, «й ви щось роздобудете.

Мала на yвaзi, що стане копати — там ще й заступи наші залишилися. А що ж божій людині сьогодні подаси.

Коли згодом вийшли на город, старця вже не застали. А те, що ми скопали, було тупаним-перетупаним. Видно, подумав чоловік, що мерзла картопля валяється зверху, то розживеться нею без труда.

Ми й сердиті на жебрака, що скопане притоптав, i жаль нещасної голодної людини.

Хочу сказати, що тоді не було жодного дня, щоб у хату не завітав один чи й кілька жебраків.

Довгенько копали i засаджували тi тридцять п´ять соток. 3 кожним днем заступ усе важчав i важчав, i охляле від недоїдання i нелегкої роботи тіло все швидше втомлювалось. Дома ж не залишилося ніяких припасів. Позаторік на горнищі стояла діжка з горохом: він тоді добре вродив i переважно ним оплатили трудодень. Коли з діжки бралося, то було не без того, що зернята губилися, i я вже стільки разів провідував порожню діжку, вишукуючи в пoтepyci довколо неї кожну розсипану горошину.

Споживали те, що мати купить на товкучці за ой-які не зайві й для сім´ї «лишки» молока: то десяток картоплин, щоб потерти на тертушку i вкинути в юшку чи в борщ, то кусочок хліба, чвертку рижієвої олії на кілька днів, а коли стягнеться — то й чвертку сала для засмачки.

Добре, що за могилою на торішньому стернищі вже зазеленів щавель, то кожного вечора ходили за ним з братом з кошеликами. А на полі — завжди таких, як ми, роздобутчиків, — десятки: молодих i старих.

Трохи підрятовувала Дуня. Як важкоробочим, на цегельному заводі раз на тиждень видавали по півкіла-кілу тюльки. То вона була для ciм´ї — як делікатес.

Пам´ятаю — й батько раз прийшов з колгоспу з продуктом: виписали в рахунок майбутньої плати відро квашених зелених помідорів з розсолом. Та який з них наїдок для голодного, та ще без хліба. А мерзла картопля, поки копали i запорували городи, таки виручала: як не як — крохмаль!

3 такою картоплею подбайдило мені ще раз.

Тиняюся якось після школи по глинищу, як душа без тіла, чи навпаки. Якийсь такий тоді переважав стан. Здається, нi на хвилину не покидала думка про одну їжу. 3 ям вийшов на поле за цегельним заводом. Торік тут росла картопля. Цієї весни площу перекремарували i зааяли ячменем. Ще тільки ледь-ледь прокльовуються з-під землі стрілочки сходів.

Йду попід межею до могили. Toдi вона була високою i з неї добре проглядалося далеке довкілля. Захотілося й зараз поглянути з височини навкруг. Дивлюся, недалечко на посіві щось біліє. Підійшов. Аж це виволочена торішня картоплина. Висохла під сонцем i вiтрами, репнула, розкрила шкірку i перетворилася на грудочку крохмалю. Несу до рота. Жую. Смачно, ще й з відчутним солодкуватим присмаком.

Тепер замість прямувать до могили метнувся по полю шукати картоплю. З´їв з десяток, від чого аж у животі потепліло, ще й дві повні кишені приніс додому.

...Прийшла пора, коли весна закрасувалась духмяним цвітом акацій. Загули у верховіттях дерев бджоли, торжествують у медовому полоні, байдужі до того, що внизу під ними нужденним людям не до весняної краси.

Уci вуличні діти їли цвіт акації на повен рот. Казали, шо його можна й сушити i терти на муку для засипки в їжу чи на коржики. Отож надумався й я нарвати цвіту в торбину, щоб насушить. Але колючі деревця в нас над вулицею були тонкі й гінкі, то з тину я зміг дістати небагато кетягів.

— Давай підемо до нашої Євдохи, — запропонував сусід Володя, майже мій ровесник. — У неї теж ростуть акації над вулицею.

Хочу оговоритися, що Володя з братами Іваном та Валіком не голодували, бо їхній батько, Яшка, як чоловіка не давили морально й податками, поки що одкараскувався від колгоспу i жив з дрібної комерції. Привозив з Києва сірники i папірocний папір, на які був попит на ярмарках, i ще всяку дещицю. Помалу торгував з дружиною Мар´єю. Та ще й старшого — Івана до діла приобщав. Ми знали, шо Яшка ще й чинив телячі шкури i тримав зв´язки з забаштинськими шевцями. То в цій ciм´ї завжди був кусок хліба на столі. 3 Києва привозився.

Володя ж пішов зi мною по акацію з товариської солідарності.

Євдоха — це Яшчина сестра. Колись була нашою сусідкою, а зараз замужем за їздовим Піскуном Романом. Живе тепер біля батиївського мосточка. Жінку застали дома.

- Пригостила б вас, хлопці, та їй-бо немає чим, - пожалілася.

- Та ми тільки хочемо акації нарвати Василю, — пояснив Володя мету нашого візиту.

Але i в Євдохи акації під тином росли тонкі й з довгими колючками. Тож нарвали цвіту тільки аби заповнити роти.

— Знаєте, хлопці, що, — порадила Євдоха. — ідітъ на могилки. Позавчера ховали бабу Федору, то я була там і бачила багато великих акацій. I діти рвали на них цвіт.

Я вже згадував, що Федора — наша сусідка за Ящиною хатою. Останнім часом жила вона вже тільки з дочкою Любою, на рік чи два старшою за мене, а безплатна квартирантка Тетяна з дітьми перебралися до баби Пащучки. Через постійну нездужість Федора нікуди не ходила, крім свого двору й садка. За неї наче забувся весь світ. Навіть бригади податківців уже обминали її хату, бо в жінки залишилася xiбa що одна душа, Останнім часом баба не з´являлася й на подвір´ї.

Я кось провідала Федору моя мати, то казала вдома, що «голодна хата». Бачила, що тільки стоїть у кутку біля дверей діжка з запареною у воді кропивою. Це щоб не ходить десь за нею в садок. Ту кропиву варять з іншим зіллячком i їдять за борщ.

І ось від голоду Федора померла. Вивезли жінку на чиїйсь однокінній грабapці на кладовище. Кілька сусідок i моя мати провели покійницю в останню на вiкy дорогу. A її дочку Любу прихистив далекий родич Порицький Петре..

Жалко: жила людина, поралась біля хати, в садку, на городі, спілкувалася з сусідами, протягом ycix моїх дитячих poкiв була на очах, i тут враз відійшла в небуття...

А з другого боку по сусідству з нами уже й Василь Порицький не встає. Це наш постійний провідувач. Раніше взимку приходив до батька майже щовечора. Згадували про «мирову» війну, на якій обидва служили артилеристами, про генерала Брусилова, говорили про теперішнє життя-буття. Мати варила на весь гурт уже в згаданому котлику картоплю в «мундирах» до солоних oгірків, або зерно пшениці i завжди запрошувала до столу й гостя.

Поки Василь був на ногах, то ще щось роздубував для прожиття сім´ї з трьох дітей i хворої дружини: то вичистить у центрі якомусь службовцю туалет, то нарубає дров, то прибере подвір'я. Останнім часом приносив од річки черепах. Дай Боже, щоб обминула цю добру й спокійну Людину доля Федори! ..

Але це я відступив од нашої з Володькою пригоди.

Подалися ми з ним на кладовище, що коло лікарні. Між могилами й хрестами справді росло з десяток старих розложистих акацій. На кількох, наче шпаки, вже господарювали діти. Вдираємось i ми на вільні колючі дерева в царство бджолиної музики i п´янких пахощів цвіту. Правда, попервах цієї краси наче б не помічав. Спочатку спішив наповнити солодкуватою піною рота, а потім — торбинку. Після того вже можна глянути з висоти довкруг себе i вниз. У недалекому просвіті між кущів у мовчазній печалі над свіжою ямою — купка людей. Щойно опустили під землю на мотузках труну. Прослуховуеться неголосне жіноче скімління.

А з дороги між могилами звернув однокінний візок. За труною на нім — кілька безмовних провожаючих. Hi музики, нi попа...

Тільки за якусь годину пересиділи на акаціях два похорони...

На землі Володька витрусив з кишень мені в торбинку зіжмаканий цвіт. 3 усього зібраного на черені получилась невеличка купка пересохлої потерухи, від якої не було особливої користі...

Трудна весна таки забрала на вічний спочинок i Порицького Василя. Останні дні чоловік лежав весь опухлий. Заходила вранці до них у хату наша мати, щоб провідати покійного, то дома переказала те, що почула від Василевої Марти.

— Просив Василь перед смертю, аби принесли йому з поля перед очі колосочка...