- О, пан Грабовський! Яке щастя, що ви завітали у наш, забутий Богом і людьми, Покришів.

- Ах, пане Ромуальде, я зворушений! А ми вже із Почуйків.

- Від нашого Теодора? - зраділа старенька пані Рильська.

- Саме так, моя пані. Від Теодора Рильського - маршалка. Я йому ось учителя привіз для малого Розеслава.

- Похвально! - радіє і старий Рильський, - Ми дуже задоволені, що матимемо саме від вас учителя для нашого внучка.

- Прошу перезнайомитися, - гість представляє свого супутника, - пан Северин Гощинський.

- Гощинський? Автор "Дум на руїнах Вітчизни?"

- Так пане Рильський, то моя штука.

- Матка Бозка, зовсім юнак! - не приховує свого здивування пані Рильська, - А так зріло, так геніально написано і так патріотично!

- Пане Северине, - Ромуальд Рильський і собі висловлює захоплення, - та ви ж національний герой Польщі!

О, ми вас тут надовго затримаємо, обласкаємо.

- Ми якраз і збираємось просить вашої ласки побути день-два у вас, - відповів за друга Грабовський, - Кортить нам записать тут у вас, на Брусилівщині, що-небудь із фольклору і народних переказів. Про давнину українську.

- О, в наших краях є що записувать. У цього люду цупка пам'ять і вдача поетична, - запевнив Рильський, - А жити в нас - то хоч сто літ. Перепрошую тільки, помешкання наше - старе скрипуче.

- Якщо паничі так цікавляться старовиною, - це заговорив незнайомець із оточення Рильських, - то прошу завітати до мене у Привороття. Я маю якісь древні манускрипти.

- О, перепрошую, - вибачається Рильський, - Це наш сусід пан Лаврентій Потоцький.

- Пані! - раптом з'явився у дворі слуга-парубок, Куди воду накажете?

Простий сільський одяг слуги привернув увагу Северина.

- Міхале, - підморгнув другу Северин, - у цього парубка ми попросим одяг!

- Браво, Северине! Дійсно, наш європейський одяг відлякуватиме селян.

- Паничам треба мій одяг? - здивувався слуга.

- Неодмінно! Так буде легше від селян щось почути.

- Як почути, то я вам уже завтра можу показать місце, де що хоч почуєте.

- Прекрасно! Просимо!

- Завтра великий празник і на джерелах під Осівцями - освячення води. Я звідти воду лікувальну для пані вожу. Там буде народу – море. Наслухаєтесь.

На українській давнині проростала творчість наших романтичних героїв. Українська пісня, народна мудрість, звичаї поїли соками їхні творіння, бо ж народились і зросли вони тут, на українській землі та й кров їхня зовсім не та, як їм говорили. І належали вони як літератори до так званої "української школи" в польській літературі. Тож тільки блиснуло сонце на сході, а Северин і Міхал уже під Осівцями.

- Оце вам і осівецька Долинка, - показав слуга Рильського рукою, - А он і джерела, з прадавньою капличкою над ними.

- Скільки вже народу там! - здивувалися хлопці.

- З довколишніх сіл, по воду сходяться, - роз'яснив слуга, - Всі недуги нею лікують.

А люди коло каплички гомонять хто про що. Ось якийся дідок переконує кількох селян:

- Чути і заре чути, як гудуть.

Северин і Міхал прислухаються, а дідок продовжує:

- Храм колись стояв он там, на Широкому березі. Запав у землю. А дзвони й з-під землі гудуть.

Северин збентежився, здивувався. Він і сам у своєму селі на Волині чував про запалу в землю церкву на могилках. Бувало ще дитиною, переборюючи страх, бігав туди послухать, чи не чути Дзвонів. А пізніше не в одному місці чув перекази про запалі в землю церкви чи храми. І ось тобі на - ще й тут запалий xрамa. Що то зa храми, чи церкви? Коли стояли? Коли запали? А якщо це міф, то коли він виник ? Чи не тисячу років тому, після зруйнування християнством язичницьких храмів? І чи не повинен гул дзвонів, за задумом, мучить совість прийдешніх за великий гріх зради своєї сонцепоклонницької віри.

- Северине, - гукнув Міхал,- послухай цю людину!

- То ж я ж і кажу, - глянув оповідач на Северина, - Як спалила вона Коростень, то поверталась якраз через Ковбиж.

- Спалила Коростень? То це ж Ольга-княгиня! - не вірячи, що народ може пам'ятати особу тисячолітньої давнини, перепитав Северин.

- То я ж і кажу, що Ольга, - підтвердив селянин, - І в Ковбижі коло нас зупинялась.

- Що то за Ковбиж? - У нас за Ставищами і заре містина Ковбижем зветься. А колись там город великий був. Одна околиця, розказують, була, де наші Ставища, а друга аж де Небелиця. Там, на полях, між селами, завжди давню цеглу і скло виорюють.

- І кажете, княгиня Ольга у тому Ковбижі зупинялась?

Не я кажу - люди старі переказують. Он і в Містечку про ту княгиню розказують.

- У Містечку! Міхале, їдем у Містечко! Уявляєш, це ж тисячу літ від часів княгині Ольги минуло.

- Так, Польщі і в помині ще не було. Цупка пам'ять у тутешнього люду.

- Авжеж, пам'ять таку може мати народ із давньою розвиненою культурою, давнім родоводом і давніми державницькими традиціями.