Буває отак людина замислиться: а звідки я, хто був мій прапрадід, що жив тисячу або й мільйон років, звідки починається рід і родовід усього мого народу? І губиться людина у здогадках, як і губиться початок доріг українського родоводу десь за межами наших нинішніх знань, десь у золотому мерехтінні тисячоліть.

Один з найдавніших українських рукописів "Велесова книга" підказує, що існував наш український рід на цій нашій українській предковічній землі уже двадцять тисяч років тому: "І тако оселилися на землі русичів, а ту Бог сотворив за дві тьми донині". Тьма у наших предків - це відрізок часу у десять тисяч років. А вже шість-вісім тисяч років тому, за часів праукраїнських держав Аратти, Арти, Оратанії, як доводять учені-археологи, біля кожного сучасного українського населеного пункту чи на його території існували великі площею в кілька сот гектарів городища оріїв-праукраїнців з переважно двоповерховими будівлями. То були поселення носіїв так званої Трипільської культури - першої у світі землеробської цивілізації.

З тієї епохи, а може й раніше, починається історія наших сучасних українських міст і сіл. Ось рядом з нами, на Коростишівщині, є село Грубське. В ньому археологи відкрили й дослідили величезне городище із пам'ятками потужної культури, якій десь п'ять тисяч років. То час так званої доби міді. І такі ж точно культура й городище тої доби відкриті вченими коло села Усатове під Одесою та в інших регіонах України. Виходить, вже тоді праукраїнці розселялися від Чорного моря до Полісся. Вчені відносять ту культуру до пізньотрипільської і назвали її Усатівсько-Городською.

До тої ж епохи та культури відноситься відкрите вченими поховання коло нашого Карабачина. Тут же, під Карабачином знайдені знаряддя праці трохи пізнішого часу (доби бронзи), яким три-чотири тисячі літ. Уже тоді, як можна прочитати в історичній літературі, було й поселення на місці Брусилова. Тим же часом датується й поховання відкрите під Гнильцем - Долинівкою. В історичній літературі згадується курган під Водотиями, якому дві з половиною тисячі років.

3 півдня Брусилівщину опоясують залишки ліній древніх валів які в народі звуть 3мійовими. Ці 3мійові вали відомі по всій Україні і загальна довжина їх понад дві тисячі кілометрів. Окремі лінії цих валів насипані за багато століть до Різдва Христового. Первісна висота валів, як визначили дослідники, становила чотирнадцять-шістнадцять метрів, а ширина в основі до двадцяти метрів. Побудова таких споруд переконують вчені, під силу великій державі з чисельним населенням. Дуже давні, виходить, державницькі традиції в Україні.

Давніми валами й курганами, як засвідчив історик-краєзнавець Л. Похилевич, ще в дев'ятнадцятому столітті були вкриті поля тут, під Лазарівкою. Тут же, на лазарівських полях, було виорано посудину із древніми срібними та мідними монетами, очевидно давньоримськими, яким півтори-дві тисячі років. Такі далеко не всі карби тисячоліть на нашій Брусилівщині. Ось так само як нині й ми, думали, звичайно, про ту праукраїнську історію і наші герої Северин та Міхал, проїжджаючи мимо давніх валів та курганів на лазарівських полях.

- І коли це все було насипане, Міхале?

- Я бачу, Северине, тільки одне: це була земля прадавніх міцних городів, сильних королів та князів і гордого духом народу, які вміли захищати і свою землю, і себе.

- І я впевнений в цьому, Міхале. Я жив зі своїми батьками і на Волині, і на Поділлі, тепер я на Київщині, і кругом зустрічав і зустрічаю сліди давніх потужних культур. Але що й чому сталося із цим, колись гордим і багатим, українським людом? Як допустив той люд, щоб на цій українській землі запанувало царство нечистих сил? Чому, за які гріхи злий дух безкінечно закручує тут смертоносні вихори, заливає землю кров'ю та слізьми?

- Ах, Северине, над цим ще треба думать та й думать.

- О, мій друже, я часто, часто над цим задумуюсь. І постійно чую в музиці полів українських, неозорих і журливих, думки печальні українців. У тому всьому є для мене глибоко зворушливе, трагічне. Он як у тій пісні про Бондарівну.

- І мною такі по чуття оволодівають, - признався Міхал і раптом спохватився, - Слухай, а ми ще встигнемо у Привороття. Що там за манускрипти має Потоцький?

Не відали Северин і Міхал, що Привороття готує їм побачення зі спадкоємцем по крові й по духу каньовського пана, про якого співала їм лазарівська дівчина. Прибрамний сторож підказав хлопцям:

- Їдьте мимо флігеля, по алеї. Та он він і видно - палац.

Наблизились гості до флігеля та й зупинились, почувши з нього якісь жалісливі квиління і свист гарапника: хльось, хльось.

- Паниченьку! Паниченьку! Більше не буду! - розібрали хлопці слова і збентежено переглянулись. Та враз двері флігеля розчинились, а в них з′явився сам пан Лаврентій Потоцький.

- Матка Бозка! Що це?! - розгублено, злякано вигукнув пан. А приглядівшись хихикнув:

- Хе-хе! Це ж паничі. А одяглися! Чисті тобі гайдамаки.

- Я бачу, пан має і в себе, в маєтку, гайдамаків, не стримався, кольнув Северин.

- Ай, то пусте! То, перепрошую, непослух. То... То...

Потоцький спішно сховав руки за спину, помітивши, як пильно придивляються гості до крові на них. Та враз пан осмілів і запитав:

- Я чув у містах мають придумать машину для екзекуцій? Якби вже скорше, аби я не бруднив хлопською кров'ю рук і не тріпав своїх нервів.

- Уже придумали, - Северин не дав оговтатися пану, - Та машина, пане, розчавить і хлопів і панів. Знищить і Україну, як не забудем помилок батьків. Отак, пане!

Господар тільки рота роззявив на таке зухвальство гостя. Северин же здибив свого коня перед ошелешеним Потоцьким, смикнув за повід. Кінь крутнувся на задніх ногах, мало не зачепив копитами передніх панського довгого носа і рвонув назад до брами.

- У-ух, гайдама-а-ка!- вичавив Потоцький, - Достоту гайдамака.

- О, герою духу й слова! - зареготав Міхал, наздогнав Северина, - Ти, бачу, готов поміняти перо на меча?

- Без того не обійдеться Міхале Я людина дії Але наша справа, справа визволення Польщі, може погоріти через таких невігласів, як цей.

- Стримуй себе, друже! Так тебе російська поліція швидше знайде. Вона ж тебе шукає!

- Ах, Міхале, бач, що виходить: ми в таємних товариствах плануємо об'єднати поляків і українців, а ці себелюбці-пани роз′ятрюють гнів українців до поляків.

- О, так Северине: поляки й українці, як півні, злапані під час бійки і приречені піти під московський ніж.

- Міхале, у мене перед очима ота розписана спина Киселя із Містечка, оці забризкані кров'ю кріпака руки Потоцько і ота, застрелена паном каньовським, дівчина Бондарівна. Різні часи і пани, а злочини панські все ті ж.

Так і не замітили хлопці за роздумами своїми, як повернулися в Покришів. Отими роздумами й почалася їхня вечірня бесіда із Рильськими.

- Пане Ромуальде, ви, певно, знаєте, а хто володів у минулому Каневом. - поспішив розкрити найперше своє "чому" Северин.

 - Як не знати. Це за моєї пам'яті - Потоцькі.

- Потоцькі? Пісню ми чули сьогодні про пана каньовського страшну пісню. Застрелив той пан дівчину українку за відмову стати його коханкою. Могло буть, що хтось із тих знатних Потоцьких ґвалтував хлопок?

- Чого могло? Було! Микола Потоцький відливав ті жорстокі жарти.

- Коронний гетьман? - Ні, ні, нащадок його.

Цей Микола, котрий жив за гайдамаччини. Ох, і любив же він проводить час у оргіях. Як намітить десь, дівчину красуню-україночку, так дворакам і наказує: викрадіть. Увечері для годиться з нею обвінчається, вночі в постелі її візьме, а на ранок уже й нема її. Удосвіта зашитих у мішки кидали в річку тих дівчаток.

Северин сіпнув комір сорочки. Йому стало млосно. Наче це його несуть у мішку топить. Він ледве вимовив:

- Родовий шляхтич ганьбив польську націю?

- Свою націю ганьбив, - закинув Рильський.

- Як то?

- Кажуть українці: не дай, Боже, з Івана та пана.

- Ви хочете сказати, що Потоцькі - українці? Коронний гетьман Речі Посполитої - українець?

- Не тільки коронний гетьман. Король Собєській - із князівського українського роду. Та їх сотні знатних польських магнатів походять із давніх українських родів: Заславські, Остроги, Друцькі, Сапеги...

- Ці всі українці?! Так це ж вони очолювали війська Польської Корони проти українських козаків!

- Вони, вони, - зітхнув Рильський.

- Самі себе звоювали?! - захвилювався Северин, - Он звідки ці слова Мазепи. Нечувана в історії підлота: українці упокорили для Польщі свою Україну. Сини зґвалтували свою Матір! І Бог їх не карав?

- Люди їх карали, - ще глибше зітхнув Рильський, - Доведені до відчаю, із гайдамацькими ножами, не жаліли в панських маєтках ні старого, ні малого. А щодо Потоцьких, то я добре пам'ятаю розповіді, як руйнували гайдамаки величний замок Потоцьких у Каневі під час Коліївщини. Ватага Швачки як налетіла, то всіх панів і орендарів вивішала на панській брамі. Одна дружина замкового губернатора Орлика і вислизнула із їхніх рук. Та й та не врятувалася. Сам Швачка її встиг підрізать. Орлиха ж, стікаючи кров'ю, тікала довгими коридорами і кімнатами замку, спиралась на двері, на стіни, залишала криваві сліди на них і не могла втекти. Її кров її ж і видавала. По тих кривавих слідах гналися за Орлихою гайдамаки, аж поки не настигли і добили. А від замку каменя на камені не залишили.

- Я й сам у мої чотирнадцять років, - продовжував старий Рильський, - тоді, за Коліївщини, таке пережив, таке пережив. На цих словах він осікся і витер сльозу на очах. Може, він побачив себе отроком, що співає псальму "Пречистая Діво" перед грізними гайдамаками? Може. Але він не позволив собі розкисати і підсумував: і все таки шляхетні, благородні були гайдамаки, польські провини були причиною тої різні.

- Незвично чути від родовитого польського шляхтича співчуття гайдамакам-українцям, - не стримав подиву Северин.

- Шляхтич то я польський, та тільки кров моя – українська, - Ромуальд якось утаємничено усміхнувся, - і таких багато серед нас.

- Чи й не Гощинські? - занепокоївся Северин.

- Я знав, пане Северине, добре вашу бабцю. Вона була за своєю вірою справжня селянка.

- Виходить, не католичка, не?... - запнувся Северин у здогадці.

- А пан хотів би, аби вона була полька? - розвіяв сумні Северина Рильський.

- О, я добре пам'ятаю, - розчулився Северин, - як моя бабуся співала мені українських пісень. То вона зародила в мені повагу до українського хлопа.

 "Оце деньок! Вартий кількох років, - відходячи до сну, не може позбавитися від сильних вражень пережитого дня Северин, - Хто ж ти, Северине? Польський патріот по духу і, виходить, українець по крові? Он чого мене так зворушує усе українське. То волає до моєї совісті голос крові моїх зґвалтованих українських пращурів? Ах, Боже мій. О, я мушу, я мушу оспівати мою справжню Матір-Батьківщину! А Польща? Освище? Адже не та мати, що породила та, що виростила. Але хіба винна моя справжня мати, що мене вкрала в неї інша держава? Ні, я таки возвеличу дух української вольності.

Дух тої вольності ще витає над українською землею. Найнепокірніші, найтямовитіші українці ще мріють про нову гайдамаччину. Як он містецькі мужики хотіли бачити у нас із Міхалем гайдамаків! А бундючні пани, о, як ще бояться вони гайдамацької тіні! Потоцький Лаврентій мало заїкою не став, прийнявши нас за народних месників. Бач, у свого предка пішов. Той ґвалтував кріпачок-українок, а цей кров кріпакам пускає. І в Містечку такий. І кругом по Вкраїні такі. І як багато із них - українці по крові. Звиродніла українська еліта! Що роблять із людей імперії! Ті, хто мусили б бути провідниками нації, захисниками її, виховані на чужій ідеології, стають лютими ворогами своєї рідної нації.

О, як треба провести цю пануючу в Україні еліту крізь крив марева! Як треба нагадати цим увінчаним, коронованим розбійника в Україні: полюбіть свій народ, не перетворюйте його життя на пекло, бо розплатитеся кров'ю. Ах, як поривається душа до дії! Ах, як збурюється уява! І за вікном щось коїться несусвітне. Як свище пронизливо вітер. Яка здіймається буря. Несамовита осіння буря роздирає ніч. Як гулко стогнуть стіни. Як зловісно тріщить угорі дах. Отак, ось так стогнали стіни замку каньовського пана під натиском розлючених гайдамаків. Оcь так тріщав палаючий дах, тріщала підлога услід тікаючій від гайдамацьких ножів Орлихи. Так стогнали, багрилися її кров'ю стіни.

Панська кров на стінах, на ножах і руках гайдамаків. Ага! Ось так! Були руки пана каньовського у крові хлопській, тепер - руки хлопів по лікті у панській крові. Кров за кров! І вічний сон, як смерть, над Каневом витає. Тут - помсти насолода, там - біль і жах. І смерть над замком зависає.

Северине, це ж тема! Як можна багато сказать цим задумом! Зруйноване народним гнівом кубло розпусти й ґвалтування. Месники народні. Грізні гайдамаки. Ті, в кого батогом засічений отець, ті, в кого потай вкрадена дружина, ті в кого зганьблена наречена-красуня, стають на бій. Осідлані вже коні. Тут визрівають мислі про війну. І ось уже ударили у браму: здавайся, замче! Пекло торжествує. Різня! Різня! По лікті в крові руки. О, душогуби-пани, спасе диявол вас у пекла надрах, в свої обійми прийме псів поганих".

Пиши, пиши, Северине! О, які знайомі пориви творчого екстазу! Ось воно - наче б я і наче б і не я. Ось воно - перенесення в інший вимір життя, в іншу епоху. Обличчя, постаті героїв, слова й ідеї тісняться в уяві, не дають заснути, просяться на папір. І рука впевнено виводить на списаних паперах: "Замок Каньовський. Поема".

А за вікном спав Покришів. Спала Україна. Одуреним, окраденим, нікому й не снилося, що ось тут рядом прозвучав уже голос за них, сонних німих рабів. Ще було чимало років до голосу Шевченка, але вже подавали голос романтики. І серед них романтики так званої «української школи в польській літературі». Вони й самі не відали, що більшість із них є ополяченими українцями. Але, ніби усовістившись за злочинні діяння своїх родовитих українських предків, потягнулися вони душею до своєї забутої, колись зґвалтованої своїми ж синами, Матері.