"І ПОРУЧ З НИМ ХОДИЛА ПІСНЯ"
(до 100-літнього ювілею Павла Петровича Кармалюка)

М.І. Каплаушенко

Люблять осівчани пісню. Творили мелодію завжди: в радощах, або ж, наперекір не завжди вдячній долі, при життєвих негараздах. Було всякого.

І хоча в селі завжди були авторитетними ті, хто досконало володів якимось ремеслом, все ж особливою шанобою винагороджували тих, хто вмів за святковим столом гарно заспівати й повести в мелодії за собою інших.

Особливо вирізнявся в цьому рід Карманюків. Дужі, густі та гарно поставлені природою голоси братів Павла та Олександра і їх сестри Ганни додавали їм неабиякого авторитету.

Про одного з них, Павла, який, пройшовши нелегкий життєвий шлях від панського наймита аж до професора консерваторії, народного артиста Радянського Союзу, ця розповідь.

Кінець сорокових років. Важкий повоєнний час. Весна. Цвітуть садки. Спустошене, до краю стомлене війною село з важкою натугою лиш почало потроху спинатися на ноги.

Збіднілі на чоловіків сім´ї, напівголодні діти-сироти, важка праця в колгоспі та на власному наділі вкрай виснажували людей. Іноді здавалося, що вони, жертовні, надто вдови-солдатки, збайдужіли вже до всього.

Дитяча пам´ять вразлива. Вона інколи чіпко тримає у своїх потаєминах подробиці багаторічної давності й може легко забути те, що було, здавалося б, зовсім недавно. Мені назавжди запам'яталось, як о тій далекій порі, весняним надвечір'ям, селом облетіла звістка: "До Санька Карманюка приїхав у гості брат Павло. Кажуть, артистом став. Співаком! Ото б послухати!"

Тут буде доречним додати, що рід Карманюків шанували в селі не лише за гарний голос. Це була напрочуд працьовита, завжди по-людськи добра і життєво мудра родина. В усі часи нікому з них легко не давався шмат хліба насущного. Однак хоча й жили вони досить бідно, але завжди – з притаманним їм почуттям високої людської гідності.

Та повернімося до того далекого в часі надвечір'я. Набігавшись за день і, ясна річ, своїм дитячим єством ще не усвідомлюючи значимості події, я тоді, ледь засутеніло, заснув. Але пам´ятаю й досі, як наступного дня в селі тільки й мови було: "Чули, як співали Карманюки?!" А наша старенька баба Настя, перехрестившись до образів, мовила: "То, мабуть, від Бога такий голос подарований людям!"

 Очевидці ж розповідали, як родина Дзюбів (так по вуличному, з прадавності незлобливо називали Карманюків) того вечора, впоравшись по господарству, сіла у яблуневім садку до вечері. І перехиливши по чарчині осівецької горілки, упоравшись зі скромним наїдком та переговоривши про насущне, хтось із родини попрохав: "Павлушо, ти б заспівав нам!"

 – Давайте разом, – відповів гість. – Як ото колись було в нас.

І ось тоді, спочатку в півголосу, а потім все дужче й дужче, селом полинув спів. Це було так несподівано, що люди, дослухаючись до того, зачудовувались. А потім, один по одному почали сходитися до садочка. Невдовзі біля співаків стало затісно. Молодь навіть повилазила на заквітчані весняним цвітом яблуні.

А Карманюки в три голоси творили пісню за піснею. Як оповідали очевидці пісенного диводійства, то було щось таке неосяжно глибоке й бентежне, що словами не передати. Уявімо собі: тиха весняна ніч, щедро засіяне мерехтливими зорями небо, повновидий лик красеня-місяця, пісня і… яблуні у веснянім білопінні. Довкола панувала гармонія природи і людини в ній.

Репертуар виконавців був найрізноманітніший: від пісень класичних до суто народних. І, звичайно ж, на воєнну тематику. Далеко пізніше в часі, через кілька десятиліть, вже вкотре приїхавши до рідного села, Павло Петрович повідав, що хоча й доводиться йому виступати на багатьох сценах Союзу та Європи, але співати перед такими, близькими з дитинства, слухачами і на такій, зімпровізованій природою, сцені, йому більше ніколи не доводилось.

 Чи ж таким вже легким та погідним шляхом привела нашого земляка доля до заслуженої і всенародної шани? О, ні! А втім, гадаю, читачеві цікаво буде ознайомитись бодай з основними життєво-визначальними віхами біографії митця з Осівець.

Народився він, як про це вже згадувалось, у бідній селянській сім´ї в 1908 році. Злидарське життя батьків не дало змоги хлопчині довчитись у школі, тож, ледве здолавши кілька класів й, по суті, ще будучи дитиною, пішов Павло найматися спочатку до багатіїв, а потім, вже за радянської влади, важко працювати у радгоспі.

У 1929 році юнака призвали в армію. Потім – служба в міліції: спочатку в Ніжині, а згодом у Києві. І де б не був Павло, поруч із ним завжди ходила пісня. Його голос, музичні здібності просто не могли не привернути увагу фахівців. Тож у далекому, горем пам’ятному 1933 році (запам’ятаймо цю дату!) командування посилає юнака на навчання в Київське музичне училище, яке він успішно закінчує у 1937 році. Й одразу молодий співак стає студентом Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського, клас професора Д.Євтушенка.

Тут вважаю за доречне виділити ось таку, досить пікантну, деталь біографії П.П.Карманюка. Я почув про неї колись від старших за віком осівчан.

Ще з музичного училища, коли юний митець почав виступати спочатку в радіоконцертах, а потім – у хорі театру ім. Івана Франка та солістом в оперній студії, колеги порадили йому стати… Кармалюком. А для цього, справді, варто було змінити в прізвищі лише одну буку. Якось дивно і не зовсім звично було співакові з простого, древнього роду Карманюків виступати на сцені з прізвищем всенародно оспіваного захисника бідних та знедолених. Та друзі заспокоїли: "Той, Павле, Кармалюк був народним героєм і, забираючи в багатих нечесно нажиті скарби, роздавав їх бідним. Ти ж, друже, осягаючи премудрості оперного мистецтва, теж збираєш скарби, пісенні, аби їх потім всеньке життя нести до людей. І віриться нам, що ти теж станеш народним. Тільки не отаманом, а артистом!".

Напередодні Великої Вітчизняної війни Павло Кармалюк успішно закінчив консерваторію і став оперним співаком.

У перші ж дні фашистської навали його мобілізують на фронт і направляють у Червоноармійський ансамбль пісні і танцю, де він перебував аж до березня 1943-го. Звернімо увагу на ці дві дати: 1933-й та 1943-й роки. Всього десять років між ними. Але яких! Буквально спресовуючи час, невгамовний за вдачею, але такий цілеспрямований і жадібний до науки сільський хлопчина пройшов тернистий шлях від початкової церковно-приходської освіти – до вищої. Музичної!

У квітні 1943-го обдарованого співака направляють у Саратовський театр опери та балету ім. Чернишевського як соліста опери, а згодом, із початком діяльності Львівського театру опери та балету наказом комітету у справах мистецтв П.П. Кармалюка повертають в Україну.

Десь, пам´ятаю, о тій порі він знову приїхав у рідне село, в гості до родини, до своїх земляків. І, звичайно ж, і цього разу не оминув нагоду порадувати їх піснями.

Було це десь усередині п´ятдесятих років. Ще й досі, немов вкипіла у пам´ять ось така картина: старенький осівецький клуб з мініатюрною та низькою сценою, на стіні гасова лампа-восьмирик та кілька дерев’яних лавочок в "залі". Люду ж набилося – не продихнути. І хоча тієї літньої надвечірньої пори на небі зібралися дощові хмари, осівчани все прибували й прибували до клубу. З вікон, аби й надворі було чути спів Кармалюка, повиймали рами не тільки шибки, а й рами.

Ось тоді я вперше у житті побачив і почув спів Великого митця. Він творив пісню за піснею. Відкритий душею, простий і такий доступний для земляків, Павло Петрович співав розкуто, натхненно. В приміщенні парко, нічим дихати, а що вже казати про сцену.

Раз-по-раз витираючи піт з чола, народний артист, щиро посміхаючись до людей, промовив: "Я співчуваю вам, мої дорогі односельці, що ви, важко працюючи, не маєте змоги пристойно відпочити. Але я гадаю, що на все свій час. А зараз на ваше замовлення хочу виконати пісню".

– Заспівайте про Кармелюка, – звернувся до гостя Петро Полушко.

– Добре, друже, я виконаю твоє прохання, – відповів народний артист і почав співати.

Того пам´ятного вечора осівчани пізно розходилися по домівках. Небо, немов сприяючи стомленим людям, очистилося від хмар, а дощ, що був би таким недоречним, все-таки обійшов село стороною.

І знову, як було тоді, кілька років тому у Карманюковім садку, стояв над головою ясноликий місяць, а зорі, мов залицяючись до нього, звабливо переморгувалися.

В особі Карманюка чудово поєдналися два таланти: Співака і Людини. Скільки-то ролей довелося йому зіграти на найвищому професійному рівні. Роль Івана Грозного і Фігаро, Онєгіна іМатадора, Алеко і Богдана Хмельницького. Та хіба ж всі перерахуєш? А скільки виконано співаком романсів, пісень українських, російських та західних композиторів! То ж вищою мірою справедливо, що йому було присвоєно високе звання народного артиста Радянського Союзу. Видатному співакові палко аплодували на сценах престижних театрів Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини.

Пам´ятним для Павла Петровича був 1958 рік. То був рік його піввікового ювілею. На урочистий вечір, організований театральною громадськістю м. Львова, були запрошені брат та сестра ювіляра.

Та якими б високими нагородами не вшановували Павла Петровича, найбільшим щастям для нього було співати для людей.

Характерна і досить промовиста деталь до образу уславленого митця: спілкуючись із людьми, він був начисто позбавлений будь-якої нещирості, офіційності, бодай найменшого намагання "показати себе". У кожному його погляді, порусі душі струмувала сама природність, невимушеність і щире бажання нести людям добрий, приємний настрій.

Таким його й досі пам´ятають у рідних Осівцях. Мов вода у тихоплинній нашій Щенківці, спливав час, минали роки. Народний артист Павло Кармалюк став професором Львівської консерваторії. Здавалось би, жити йому та радувати своїм талантом його палких прихильників. Та всі ми, сущі на цьому світі, великі і не зовсім, – смертні.

У 1986 році, полишивши по собі світлу пам´ять, Великий Митець пішов з життя. Пішов недоспіваною піснею, яка впродовж десятиліть линула ніжно до людей, до природи.

А невдовзі, переступивши останній життєвий поріг, пішов у вічність і його брат Олександр. Полинула за братами і душа їхньої сестри Ганни.

Нехай її величність пам´ять про них і їхню пісню буде завжди вічною!