Про голодомор і історичну пам´ять
 

Віктор Ткаченко (Київ),
журналіст, кандидат історичних наук

Ми маємо ще надто поверхові й уривчасті знання про ті криваві події з життя нашого багатостраждального українського народу. Тому й наші науковці, і політики, і дипломати так непереконливо доносять правду про ту страхітливу подію.

18 жовтня прочитав статтю Олександра Крамаренка в газеті “День”, яка мене не те, щоб вразила, а поцілила в саме серце. Заголовок статті “Чому світ не визнає Голодомор геноцидом?”. Зізнаюсь, що й я над цим питанням не один день розмірковував, бо мій колись великий і славний козацький рід ледь не загинув увесь від цього страшного лиха, яке було в нашій кривавій історії.

Та й звичайна професійна цікавість змушувала щоразу повертатися до цього болючого питання. Так, у моєму романі “Сатанинські забавки” є епізоди тієї трагедії, та я й сам пережив черговий голодомор 1946-47 рр. Мій далекий родич, що мешкає в моєму рідному селі на Луганщині, відтворив рукописну історію села, де багато сторінок присвячено цій кривавій події. У мене є також приятель, письменник Олесь Воля, який присвятив цій темі велику документальну книгу “Мор”, за яку не соромно було б дати й Нобелівську чи принаймні Шевченківську премію. Повірте, шановні, хто не читав цієї книжки — вона дійсно варта найвищих відзнак. Це оголена жива рана про події 1932-33 років, озвучена живими ще свідками тих страхітливих днів, що закарбувалися в нашій українській історії. Про наш Голодомор писав і відомий історик Джеймс Мейс, на жаль, уже покійний. Писали й інші.

Та я не про це, а про статтю в часописі “День”. У ній ідеться про переконливі факти, про які ніхто з професіоналів чи політиків чомусь не згадує. Щоправда, дехто з істориків уже звертав увагу на дані перепису населення СССР в 20-30 рр., де наводилися цифри кількості ідентифікованих українців у тодішній більшовицькій Російській імперії, але ніхто — зауважу! — як слід не аналізував ті статистичні дані. Звичайно, і висновків якихось ґрунтовних ніхто з них так і не здійснив. Олександр Крамаренко звернув увагу саме на цю обставину. Ось у чому криється наша прикра помилка. Можна не погоджуватися з деякими думками, викладеними шановним О.Крамаренком, проте в одному він правий: ми маємо ще надто поверхові й уривчасті знання про ті криваві події з життя нашого багатостраждального українського народу. Тому й наші науковці, і політики, і дипломати так непереконливо доносять правду про ту страхітливу подію. Тож і не визнає світ Голодомор 1932-33 рр. геноцидом в Україні. І ще довго не визнаватиме, допоки ми не надамо переконливих доказів. А вони лежать на поверхні! Ось вам сухі цифри перепису населення в СССР за 1926 рік. Тоді українців мешкало в імперії аж... 81,195 млн. душ! Ви тільки вдумайтесь у цифру. Хіба не вражає?! Приблизно стільки ж мешкало й росіян. Натомість за переписом 1939 року, за що вся комісія з Перепису була знищена за наказом Сталіна, вже українців чомусь стало менше майже втричі — 28,1 млн. душ!...

Ви не хочете замислитися хоча б на якусь мить — чому? Я наведу вам лише цитату з висловлювань більшовицького демона Льва Троцького, другої людини після Леніна в тодішній більшовицькій репресивній машині: “Ніде репресії, чистки, придушення й усі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягали таких страшенних розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності”. Ви скажете, мовляв, так він же лютий ворог Сталіна; зводив у такий спосіб свої рахунки. Проте цю людину (хоч важко назвати її людиною) аж ніяк не можна запідозрити в українофільстві, адже це саме він придушив жорстоко народне повстання під проводом батька Махна. Згадайте тільки про 5 тис. вояків, розстріляних на Перекопі за те, що вони допомогли більшовикам вигнати Врангеля з Криму...

А ось іще одна цитата, яка належить великому російському інтелігентові й мислителю планетарного масштабу академіку Андрієві Сахарову: “Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії, це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому”. За твердженням О.Крамаренка, великий вчений сказав саме про тих 81, 195 млн. українців, які мешкали в тодішній більшовицькій Російській імперії в 20-х рр. і які реально загрожували існуючому тоталітарному режиму. Інший великий мислитель і письменник Михайло Шолохов (до речі, по матері українець; він сам мені зізнавався в далеких 60-х роках минулого сторіччя й намагався при зустрічі зі мною спілкуватися українською мовою) було зачепив у 30-х болючу тему боротьби більшовицького режиму з селянством у сусідньому з моїм краї (описував цілком реальні події в Міллеровському районі на Дону, де мешкало компактно тоді багато українців; район межує з моєю Луганщиною — це 90 км від мого села) в своїй першій частині “Піднятої цілини”, а потім надовго замовк. І лише в кінці п’ятдесятих після смерті сухорукого тирана дописав цей роман. У дев’ятому класі я читав перед класом (так зване позакласне читання) другу частину роману, оскільки я один тоді мав ту книжку, придбану в Старобільську чи Луганську — вже й не пам’ятаю де. Я хочу вас запитати: чому письменник тоді до війни не продовжив свій роман? І чому він не написав голу — а це головне! — правду про тодішні криваві події? Подумайте!...

Особливо мені сподобалася в статті О.Крамаренка ідея дослідити поховання в селах тисяч і тисяч померлих від голоду людей на нашій українській землі — і не тільки! — а й на Кубані та Ставропіллі, в Центральному Чорнозем’ї тощо. Я більше ніж певен, що в кожному селі відомі ці місця, де закопували померлих від голоду. До слова, це не вимагає якихось значних коштів. Та чи піде на це Росія, щоб у так званих “російських” селах дослідити подібні поховання? Оце питання з питань...

Тож я звертаюся з закликом і відкритим листом до нашого Президента, Прем’єр-міністра, Верховної Ради, до російського посла ініціювати широкі пошукові ексгумаційні роботи, щоб урешті-решт поставити останню крапку в цій нелегкій і болючій для нас, українців, темі.

Нам конче потрібно повернути історичну пам’ять, бо попіл Клааса б’є кожному з нас у серце і буде бити, допоки не усвідомимо, що ми таки справжні українці, а не якісь там івани безрідні та якими нас намагаються й донині робити усілякі зайди та холуї, догоджаючи своїм хазяям!..

(Джерело: портал ФРАЗА)