КІСТЛЯВОЮ РУКОЮ...

О. Макаренко
бібліотекар Брусилівської районної бібліотеки

В cyчасній Україні про голодомор 1932 -1933 років ми говорили тільки на уроках історії. Кожен знає, що вчинив цей голод - тоталітарний режим. Кожен чув, що було мільйони безневинних жертв, та кожний знає як жили у цей період жителі Брусиловського району. Голод в Брусилівському районі почався пізньої осені 1931, про що свідчать архівні документи. Попереду була довга і холодна зима та в людей залишились лише овочі. Адже хліб у селян позабирали годувати світ. Згодом забрали і овочі.

Голод кістлявою рукою вхопив за горлянку кожного зокрема, і все село, весь район. Таким чином в Озерах мученицькою смертю загинуло 350 чоловік. Вітер гуляв у 22 оселях, хазяї яких вимерли.

У Соболівці було голодом заморено 900 чоловік. Вони поховані на кладовищі в одній братській могилі. Найстрашнішою сторінкою для хуторян Малинівка, що біля с.Морозівка, став 1933 рік. Хоч у попередньому 1932 році селяни зібрали гарний врожай. Та весь урожай, від селян, був зібраний для держави. Таким чином організували штучний голод.

Влада зібрала команду людей які ходили по будинкам селян і забирали все їстівне, що знаходили. Вони мали при собі залізні штирі, якими штиркали у клунях, хлівах, обштиркували весь двір хати аж до кінця городу. Якби була мерзла земля, то комісія зі своїми штирями нічого б не по знаходила. А так познаходили в садах та на городах й повикопували дерев'яні діжки та скрині з пророслим зерном яке люди поховали, щоб якось прогодувати свою родину. Та комісія позабирала все їстівне, що познаходила.

А попереду - довга й голодна зима, а у людей не залишилося їстівного. Тоді стали їсти траву, гнилу картоплю, яку шукали на картопляних полях. Один за одним вмирали жителі хутора. Вимирали цілі сім'ї, цілі вулиці.

Григорій Ткаченко, що з Покришева згадує:

Я маминими йшов ногами,
Не кілометр, а сім осилив...
Аж гyльк: внизу, за ситняками,
З´явивсь заплаканий Брусилів.
- Злізай з плечей! - сказала ненька,
Ось - Здвиж, а там - і дитбудинок.
Торкнула пучками злегенька:
- Ти весь опух?. Лиха година!..
Нічого! Зараз дадуть їсти,
І пропаде твоя болячка.
Лиш треба до воріт долізти.
Доліземо! Про що балачка!?
Ти мусиш жить. І жити довго
За батька, що не повернувся...
Та не засни, заради Бога,
Бо й я засну і не проснуся...

Рятуючись від голоду люди ходили по світу просити милостиню. Такі жебраки ходили і по Брусилову. Брусилівським дітям суворо наказували обминати їх. Тому що деякі з тих старців заманювали дітей, забирали і різали на їжу. Також траплялись і випадки людоїдства, коли в своїй сім´ї вбивали слабшого чи меншого і своїх боялися ховати на кладовищі, тому що їх потім могли викопати і з'їсти.

Саме тому Іван Муха свою померлу дитину закопав у себе на городі за клунею. І такий випадок не одинокий.

В період 1932 - 1933 років держава, за відібраний урожай, стала давати селянам продуктовий пайок - це 100 гр. хліба на одні сутки.

Правда, хліб видавався тільки працюючому населенню. А ще хто йшов працювати у колгосп, на користь держави, тому в обід давали якусь юшку.

Діти працювати ще не могли і тому вважалися непрацюючим населенням. У зв'язку з цим 100 гр. хліба в сутки, отримати не мали права.

У ті часи на території нинішнього хлібозаводу була влаштована польова кухня. Туди звозили дітей і трохи підгодовували їх. Та однак дитяча смертність була найбільшою.

Прийшла весна. Як тільки зазеленіло в полі, люди кинулися по польовий щавель. Рвали і варили з корінням. Молода кропива була на ті часи справжнім делікатесом. Також їли лободу і бурячиння, збирали річкове жабуриння. Ловили та їли собак, котів та жаб.

Весна скінчилась. Наступило літо 1933 року. Час ішов до жнив. За Брусиловом було колгоспне поле засіяне житом. Оті люди у яких з голоду пухли ноги, добиралися до житнього поля наїдалися там молодого жита досхочу. Не встигне було людина відійти від того місця, де вона тільки що наїлася зеленого житнього зерна, як у неї починається сильна різь у животі, щораз різь ставала сильнішою і людина йти вже не могла.

Присідала, обома руками, тримаючись за живіт її мучили такі сильні болі, що вона не могла вже й сидіти, лягала і обіймаючи обома руками живіт вмирала.

Після довгого голодування людина не могла вже думати про те, що спочатку необхідно їсти потроху, щоб не вмерти. Та в голові була одна єдина думка: їсти, їсти, їсти... Голодна смерть стала повсякденним явищем.

На пошті було 20 коней, якими розвозили по селам пошту. Їх випасали на колгоспних обійстях. А ввечері гнали додому і натрапляли на людські трупи. Їх збирали і звозили в одну велику яму, яка була викопана навпроти лікарні. Там і засипали їх землею.

Були в Брусилові люди, які безпосередньо займалися похованням людей і за це отримували додатковий пайок - 100 гр. хліба. Ці люди ходили по вулицям, збирали мертвих, прив'язували до одноколісної тачки і котили перед собою вулицею. Через кожні 20 - 30 кроків зупинялися для перепочинку. Ця самотня похоронна демонстрація розтягувалася на півдня. В яму яку копали не глибоко (тому що не було сили) іноді клали голий труп. Сільські кладовища, старе і нове були знерівнені. Огорожі знесені, дерева і кущі вирубані, хрести поламані – все пішло на дрова.

Серед понівечених могил ходили корови з загостреними як пила хребтами й вискубували кожний зелений паросточок. Адже на колгоспні угіддя корів колгоспників не пускали. Голод нищив усе: і страх, і совість.

Голодне лихоліття 33-го - це не історична минульщина, а незагоєна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь. Відходять у небуття очевидці голоду, а відтак згасає і народна пам'ять про жахливий злочин.

Усі події викладені у моїй розповіді взяті із спогадів очевидців цих жахливих років, а також з архіву Брусиловської районної бібліотеки.

Макаренко О.М. – Бібліотекар читального залу Брусиловської районної бібліотеки.