ДОЛЯ ГЕРОЯ
(частина друга)

 Автор: М.І. Каплаушенко

Звістка про війну застала Григорія  у Спаську, що на Далекому Сході. А потім пішло-поїхало, повело по фронтових дрогах. Жорстоке горнило війни, мов велетенські жорна, перемелювало мільйони людських життів, калічило, вбивало, нищило, палило.

Чотири довгих роки, щодень дивлячись смерті у вічі, воював боєць з України. Доля, хоча інколи й завдавала йому відчутних ударів, та все ж оберігала.  Він важко обморозився – за місяць лікарі вилікували. Був поранений – його знову ставлять на ноги і повертають у стрій. Й коли війна вже, здавалося, відрахувала свій жахливий ужинок, юнаку з Осівець судилося стати Героєм.

До 11 квітня 1945 року радянські війська оволоділи майже всією східною частиною Відня. У ворога залишалась західна, розташована по той бік закованого в граніт Дунаю. Перейти ріку можна було лише по Імперському мосту. А він замінований. Якщо ж фашисти відступатимуть, то обов´язково його підірвуть. Це змусило б радянські війська форсувати глибоководну ріку вплав під ворожими кулями. Скільки б то крові пролилося!

Це розуміли й фашисти, а тому міст пильно охороняли бронетранспортери, три танки та спеціально дібрана частина.

Перед невеличкою групою розвідників, до складу якої входив і Григорій Москальчук, було поставлено завдання: вночі непомітно проникнути на міст, розмінувати, а потім утримувати його до підходу наших військ.

Досвідчені воїни, які пройшли всю війну, навіть й  думки не допускали про те, що завдання – надважке, що виконати його буде майже неможливо.

Вирушили, коли добряче засутеніло. По дорозі без жодного пострілу довелося знешкодити ворожу кулеметну обслугу; прикриваючи обличчя від нестерпної спеки, пройти біля палаючого піротехнічного заводу, здолати ще безліч інших перешкод.

Зрештою, всі шестеро проникли до берега. Напилися прохолодної води, перевели подих і, поскладавши зброю та радіостанцію на надувний човник, попливли до мосту, що бовванів у сутінках.

Під мостом перевели подих й один за одним піднялись нагору. За наказом командира групи розвідників старшого сержанта Кульнєва, Григорій Москальчук та Микола Борисов швидко й безшумно знищили вартових.

На середині мосту, у двох місцях розвідники виявили ящики з вибухівкою та електропровід. Перерубавши його та поскидавши у воду смертоносні заряди, воїни тут же по рації подали сигнал нашим військам. Й аж до їх підходу утримували міст, вступивши в нерівний бій з оскаженілим ворогом, для якого ота споруда над рікою була єдиним порятунком.

І все-таки групі гітлерівців вдалося увірватися на міст. Настав критичний момент операції. Шальки терезів захитались: хто ж перший не витримає, здригнеться? Та й сили  нерівні. Жменька радянських воїнів супроти набагато переважаючої військової частини ворога.

І ось тут,  на піку ситуації, проявився характер нашого земляка. Миттю зорієнтувавшись, він разом із побратимом по зброї Борисовим снайперськими пострілами за якусь мить знищили близько десятка фашистів. Решта кинулась навтікача.

Невдовзі по Імперському мосту пішли червонозоряні тридцятьчетвірки.

За мужність і відвагу, виявлені в цій операції, гвардії рядовий кулеметник-розвідник бронетранспортера 2-ї механізованої бригади Г.М.Москальчук був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Літо 1945-го... Лише кілька тижнів тому закінчилася війна, залишивши по собі десятки мільйонів убитих, зранених, осиротілих. А ще й руйновище. Важке. Гнітюче. Здавалося, безмежне.

Якраз о тій порі, теплим літнім надвечір’ям, фронтовий розвідник прийшов до свого села. Повернувся до рідних порогів стомленим, виснаженим безперервними багаторічними боями. Йому остогидло жити війною, нищити, вбивати. Нехай і ворога, але ж із людською подобою.

Після багаторічної постійної напруги тіло прагнуло розслаблення, а душа –спокою. Мріялося про власну сім´ю, про домашній затишок, якого йому так бракувало впродовж усього життя.

Не одна тоді вдова-солдатка задивлялась на ставного розвідника й у глибині душі бачила його надійною опорою для себе та захисником для осиротілої дитини. Та вподобав солдат чорнявку Катрю.

На посаг молодятам її батьки віддали стару хатину, що стояла тоді (та й нині ще стоїть) біля колгоспного дворища.

Засукавши рукава вигорілої на сонці, побілілої від солоного поту гімнастерки, молодий господар зробив в оселі капітальний ремонт, обшалював її тесом, перекрив дах, пофарбував у блакитний колір стіни. І стала колишня халупина-пустка схожою на казковий теремок. А ще з збудував хліва, викопав криницю.

Тоді, пам´ятаю, всі осівчани задивлялись на подвір´я Москальчуків. А воно, справді, вабило око затишком, облаштованістю, навіть вишуканістю.

Цього ж таки літа, у вільний від роботи час, довкола садиби господар почав копати глибоку канаву. Дивувалися з того люди. Мовляв, це ж який титанічний труд вкладала людина! І навіщо? Невже не стомився на війні?

А він, будучи собі на розумі, копав і копав. Трохи вищий середнього росту, засмаглий на сонці, з налитими молодою силою руками, дядько Герой – так ми, дітлахи, називали його – був тоді для нас немов казковий велет. І  десь там, у глибоких потаєминах сирітських душ, кожен із нас бачив у ньому свого батька, який ось-ось повернеться з фронту. Тоді про це мріяли всі сироти.

А вчинок молодого господаря пояснювався просто: зголодніла колгоспна худоба, ледве її випускали з хліва, притьмом кидалася до ближнього (лише кілька десятків метрів) городу Москальчуків й завдавала великої шкоди. Загородитися ж було нічим.

Того року, восени, подружжя зробило ще одну, досить важливу для майбутнього справу: посадили молодий фруктовий садок.

Дружна сім´я, посильна і до душі робота (о тій порі Григорій Мартинович був колгоспним комірником), постійний шматок хліба на столі, а ще дітки, якими молода дружина щедро, одне за одним, обдаровувала щасливого батька, власне, й були основою сімейного щастя, про яке йому завжди мріялося.

 <<< повернутися назад         читати далі>>>

1...    2...    3...