ДОЛЯ ГЕРОЯ
(частина третя)

 Автор: М.І. Каплаушенко

Здавалось би, пройшовши такий важкий, густо всипаний колючими тернами шлях і сотворивши в трудах праведних отой омріяний, скромний Едем, жити б колишньому круглому сироті, щодня Богові дякуючи. Але, зберігши йому життя на війні, доля вирішила знову (вже вкотре!) нагадати про себе: Григорія Москальчука викликали в район і запропонували  посаду... голови колгоспу "Червоний партизан".

Для недавнього фронтовика це було повною несподіванкою. Тракторів, аби вчасно заорати поле, в колгоспі взагалі не було. Навіть у тодішніх МТС їх хронічно бракувало. Живого тягла теж  не було. Звиклися до такої картини (мені це вкарбувалося в пам’ятку на все життя): вкрай виснажені від голоду “людські” корівчини тягли на колгоспнім полі кілька борінок. Попереду за налигача їх вела за собою вдова-солдатка, а позаду, з лозиною в руках, стомлено йшла за тим "агрегатом" її посестра по нещасливій жіночій долі.

То були найважчі часи. Люди (переважно вдови загиблих фронтовиків) зранку і до смеркання надривалися на колгоспному полі. Щодня. Задарма. Але ж кожна людина має межу своїм можливостям. Фізичним. Моральним. Та й власний город вимагав до себе уваги й був єдиною надією осиротілої сім’ї на порятунок від голодної смерті.

 І це добре розумів молодий голова. А тут постійні виклики в район.

– Чому не виконав план здачі молока? Чому низька врожайність? Чому не піднімаєш?...

Гнівом починали палати очі недавнього фронтовика, й нервово стріпуючи головою (наслідок важкої контузії після дунайського мосту), викладав районним керівникам накипіле на серці. Душею він розумів, що країна в руйновищі. Що лише самовіддана праця може звести спустошену державу на ноги, але ж навіть жертовність має межу.

Правди тоді не любили. Та, щоб якось вийти з досить непростого становища, Григорію Мартиновичу запропонували посаду голови сільради.

Хрін виявився не солодшим за редьку.

Люди старшого покоління пам´ятають, як у повоєнні роки згорьовані, голодні люди "добровільно" позичали гроші державі. То була ще  одна, до неосяжного важка сторінка в нашій історії. Хто тоді не здавав чітко визначеної суми –зараховувався до ворогів народу.

Пам´ятаю, як о тій тяжкій порі наша мати, отримавши на нас, трьох дітей-сиріт 75 карбованців, віддала їх уповноваженому з району й скрушно, зі сльозами на очах зронила: "А чим же вони вже встигли завинити перед державою?"

Промовчали. Та й що можна було тоді сказати у відповідь. Навіть уповноваженим.

У кожній хаті, разом із представниками з району, обов´язково мав бути присутнім голова сільради. Й у кожній хаті він бачив, як від дітей загиблих побратимів забирають останнє. І був безсилим щось змінити.

А тим часом з нього, як із представника влади, вимагали неухильного виконання всіх розпоряджень і "постійного та рішучого викриття ворогів народу та саботажників".

Тяжко було Москальчуку. Ще зовсім недавно, впродовж довгих років війни, він звик виходити на смертний двобій із ворогом, який посягнув на найсвятіше – на волю рідного народу, на честь його Батьківщини. А хіба ж не в борні з чорнохрестим катом полягли ратники-чоловіки оцих згорьованих жінок та їхніх дітей?

– Що ж це виходить? – шукав він відповіді на непросте запитання. – Я повинен з ними боротись? Та вони ж і так покарані долею! Перед оцими матерями треба схилятися в шанобі!

Невдовзі не витримавши тієї наруги над власним сумлінням, голова сільради Григорій Москальчук попросив звільнити його з посади. І полегшено зітхнув, коли йому запропонували стати завідуючим фермським господарством.

А час минав. Загальнолюдське горе, полишивши по собі важкий, гнітючий спомин, почало маліти в часі, віддалятися. Життя брало своє.

Нагород Мартинович майже ніколи не носив. Принаймні, мені за життя так і не довелося побачити його, як мовиться, "при параді". А от Золоту зірочку у великі свята все-таки пришпилював до гімнастерки.

Виходив тоді на люди у простій солдатській, старанно випрасуваній, формі з широким ременем та до блиску наваксованих чоботях. А на грудях, ваблячи наш дитячий зір, блискувала ота Висока Нагорода.

На ній і обпікся один із занадто самовпевнених і, як виявилось, досить нахабних молодиків. А було це, пам’ятаю, так. Якраз на Спаса, літньої гожої днини, коли до гурту хлопців та дівчат підійшов Мартинович, кремезний парубчак простягнув руку до його нагороди.

– А ну дай-но й мені приміряти. Може якраз підійде!

– Не простягай свої погані руки до святого! – гнівно зблиснув очима Москальчук. – Ти ще й пороху не нюхав, а скільки то за тебе живими на амбразури лягло!

– Ну то давай поборемось, побачимо, який ти герой, – не вгавав нахаба й простяг руки до фронтовика.

Ось тоді присутні на вигоні й побачили, чого вартий їх земляк-розвідник. Йому вистачило лише однієї, майже невловимої миті, аби, схопивши п´яного телепня за правицю, пірнути під нього й, різко випроставшись, кинути на землю. Мов лантуха зі збіжжям!  Аж загуло!

Діставши з кишені носовичка, наш герой старанно витер руки і, мов нічого й не сталося, заговорив до присутніх. Лишень голова зрідка стріпувалась. Контузія в такі хвилини все ще нагадувала про себе. Ми ж, хлопчаки, звісна річ, були у захваті від побаченого.

А доля тоді, як виявилось невдовзі, знову готувалася завдати йому останнього, найжорстокішого удару.

9 січня 1957 року, на третій день по Різдву Христовому, рано-вранці, коли ще ледве благословлялося на світ, Мартинович пішов на ферму до громадської худоби. Так було завжди, о будь-якій порі року.

Любив він зайти на конюшню чи в корівник, вдихнути настояного за ніч тепла від тварин, погомоніти зі сторожею, спланувати роботу на день прийдешній і тоді вже повернутися до власної хатини. Переробивши по господарству чимало всякої роботи, господар заходив до оселі, в сімейний затишок. А в хаті,  справді, царствувала ідилія: дітлахи, додивляючись ранкових, найсолодших снів, тихо сопіли носиками, а по всіх закутках хвилями розливався трунок запашного сніданку.

Григорій Мартинович та його дружина сідали до столу й, снідаючи, непоспіхом вели тиху, задушевну розмову.

Це було оте справжнє, омріяне сімейне, людське щастя, до якого так довго долала тернисті шляхи ця добра й мужня людина. Вона, зрештою, заслужила цього.

Того січневого ранку господар чомусь запізнювався. Це було так незвично, що серце дружині  затисло тривогою. Вийшла на поріг, аж тут люди: „Катре, біда!”.

Лікарі так і не змогли тоді повернути Героя до життя. Не стало в дружини  чоловіка, в чотирьох дітлахів – батька. П´ята дитина ще виношувалась у материнському лоні.

Що ж трапилося того дня? Чому передчасно пішла з життя ще молода, дужа й така потрібна для сім’ї, для держави людина?

Автори попередніх публікацій так і не дали відповіді на ці запитання. І я їх розумію. Бо вона – істинна причина смерті, без наявних тоді висновків судово-медичної експертизи просто не могла бути названа однозначно. І з кожним роком, усе більше й більше віддаляючись у часі, правда вже майже сховалася за горизонтом минулого.

Я ж, тоді ще 16-річний юнак, побував того ранку на місці трагедії і запам´ятав ось що. Напередодні, ще з вечора, відступив різдвяний холод і небо аж до півночі ситилося дрібною, набридливою сльотавицею. Вдосвіта ж різко потягло сильним морозом. Землю покрила міцна й дуже слизька кірка.

На ковзкій стежині, по якій Мартинович ходив до ферми, на місці трагедії лежала важка дубова колода.

А потім був похорон. Як ведеться, на траурному мітингу з палкими промовами виступали місцеві та районні представники влади. Всі вони запевняли, що обов’язково знайдуть вбивцю, і завжди піклуватимуться про сім´ю загиблого.

Яка нещирість! Як засвідчив час, винних у смерті Героя так чомусь і не виявилось, а всього через кілька місяців по тому, коли в оселі його багатодітної сім´ї потік дах, дружина загиблого наткнулася в кабінетах отих „друзів” покійного лише на  глуху стіну байдужості. Знайшла тоді правду аж у столиці, й за кілька днів хату було перекрито.

Пам´ять... Ох і полюбляє ж ще й досі дехто з нас, сущих, запевняти, що, мовляв, і свята вона, і вічна, і нетлінна.

Не лукавте, шановні! Її Величність Пам’ять, як високе мірило людської совісті, живе не у нещирих запевненнях, а в серцях тих, хто щороку, і не лише в день Перемоги, приходить до братської могили й у шані та скорботі схиляє свою голову. А ще несе сюди свою печаль, живі квіти.

В Осівцях, всього за кілька кроків біля братської могили сусідиться й могила великого життєлюба, Героя Радянського Союзу Григорія Мартиновича Москальчука. Підійшли до тих могил дві молоді берізки й стали у почесну варту. Стоять незрушно, мов важку ношу тримають. Плачуть дощами й вишумовують вітами тужний реквієм довічної Пам´яті.

 <<< повернутися назад        

1...    2...    3...