РЕНЕСАНС ПРОФЕСОРА МАРТИНЕНКА
(Частина перша)

С. ОРУНКАЄВ

Ще донедавна його ім´я було відоме лише вузькому колу юристів. Але минуло небагато років і один з авторів Декларації про державний суверенітет України, нової Конституції, законів про Конституційний Суд нашої держави став відомим широкому загалу.

А мова – про нашого земляка, осівчанина, П.Ф. Мартиненка, донедавна суддю Конституційного Суду України.

Народився Петро Федорович у 1936 році в багатодітній – п´ятеро дітей – сім´ї. На лихий час припало його дитинство. Лише п´ять років було хлопчині, як почалась війна. Якщо ще щось і пригадується з того далекого дитинства, то хіба що терпкий присмак шматка хліба з висівками, що інколи пекла мати в жарко витопленій бур´яном печі. А це – грузьке, завжди до судоми в ногах холодне болото, на якому влітку, разом із дорослими, доводилося хлопчині копати торф. В отій студеній багнюці він і "підхопив" ревматизм, що мучить його й донині.

Проблема вибору майбутнього вперше виникла по закінченні семирічки: або вчитись, або ж – в колгосп. Ровесники того часу добре пам’ятають яким було тоді, по війні, колективне господарство: щоденна виснажлива праця, дармові трудодні. Мішечок-другий зерна, отриманого на них наприкінці року не рятували людей від постійного недоїдання. Тож у 1947 році, коли в Україну прийшов голодомор, хлопчина і такі ж голодні, як і він, перевесники, остерігаючись уповноважених та своїх, сільських, наглядачів, нишпорили пожнивними полями й підбирали колоски.

Важка, ще з дитинства, праця в колгоспі не страхала його. Призвичаївся й іншого майбутнього для себе не уявляв. Та шкільний учитель, пам’ятаючи здібного учня, частенько навідувався до оселі Мартиненків і вмовляв неньку: "Ваш же Петрусь здібний. Йому б у науку йти!"

Вісім кілометрів туди, вісім у зворотному напрямку. Майже кожного дня. Впродовж трьох років. Але ж наука – світло. Здібний учень це пам´ятав, а тому середню школу в Брусилові закінчив із срібною медаллю.

Шкільна вчителька математики щиро вірила, що її улюбленець, учасник і неодноразовий переможець різних математичних олімпіад, піде вчитися в університет на математичний факультет. А він... поїхав у Львів, на факультет журналістики.

Перша проба – і перше розчарування. У списку нових студентів прізвище Мартиненка не значилося... Повернення до рідних порогів було безрадісним. Він не хотів миритися ні з поразкою, а ні з убогістю сільського безпросвітного життя. Не хотілося чекати й ще одного року до наступних вступних іспитів. Вирішив: "Треба кудись їхати!"

З цією думкою й пішов до голови колгоспу. Щоб покинути село, потрібен був паспорт. А його отримання залежало тільки від керівника господарства, який тоді, звичайно ж, йому відмовив.

Це був перший конфлікт майбутнього юриста із владою. Через багато років, вже будучи відомою людиною, Мартиненко дасть досить влучне визначення тому життєвому періоду: резервація.

Виручив тоді, як це інколи буває, випадок. Заїхали якось у село вербувальники. Пропонували осівецьким хлопцям їхати на Донбас, Урал, Далекий Схід. Це був реальний шанс. Попереду чекало нове життя.

На якійсь станції їх висадили. Йшли недовго. Над дверима великого зрубу побачили вивіску: Бас´янівський лісгосп. Так Петро Мартиненко опинився на лісоповалі.

У невеличкому лісгоспівському поселенні, що складалося всього з кількох бараків, окрім начальства, жили й колишні зеки та прибулі по оргнабору.

Злами людських доль, що відкривалися перед сільським юнаком щодня, змусили його, вважай, уперше замислитися про життя інших людей, про захист їхніх прав. То ж своє, вивірене життям, уявлення про справедливість вже тоді зародилося у ньому й почало проростати.

Та лісгосп не надовго став пристановищем для хлопчини з Житомирщини. В 1955 році його покликали до армії. І знову колеса потяга понесли Петра. Тепер уже на південь, до Керченської військово-морської бази. В короткі години дозвілля моряк готувався до вступу в інститут. Але тепер він уже знав чого хотів. Тільки юридичний, тільки право. Іншої мети не було.

1...   2...   3...