РЕНЕСАНС ПРОФЕСОРА МАРТИНЕНКА
(Частина друга)

С. ОРУНКАЄВ

 У 1958 році за направленням політуправління Чорноморського флоту старшина першої статті Петро Мартиненко переступив поріг приймальної комісії Саратовського юридичного інституту. О, славні студентські роки! Хто не згадує їх із задоволенням та легкою журою.

На заняття Петро Мартиненко йшов, мов до вівтаря. Честолюбний і цілеспрямований юнак уже на другому курсі став ленінським стипендіатом, єдиним в інституті. Але на життя хронічно не вистачало навіть підвищеної стипендії. Розвантажував на Волзі баржі. На волзьких берегах зустрів своє перше кохання, свою Валерію. Там же, в Саратові, народився їхній син Сашко.

Трудове законодавство захоплювало найбільше, бо було знайомим йому не лише з підручників. Право писане і неписане відкрилося йому й ще однією гранню.

Це було в Астрахані. Він проходив стажування в міській прокуратурі. Справа, яку доручили слідчому і молодому стажеру, здавалася абсолютно ясною: головний інженер заводу збив на смерть пішохода, але, як член партії, він був непідсудним. Виключати ж його з КПРС заводське партбюро не хотіло, обмежившись суворою доганою. Не допоміг й обком.

Мартиненко вирішив: цього просто так не залишу! В листі, якого надіслав у російське бюро ЦК КПРС, написав про все. З Москви приїхала комісія. Винних було покарано.

Невгамовного та непоступливого студента викликав до себе міський прокурор.

– Вчитися хочеш? – похмуро запитав Петра.

Стажер кивнув головою.

– Ось тобі характеристика й завтра щоб духу твого не було у місті! Їдь у свій Саратов.

У вагоні він ще раз розгорнув складений учетверо аркуш паперу. Характеристика була відмінною. Повернувшись до інституту, він поспішив до професора Фарбера, котрий о тій порі став для нього не просто викладачем права, а й вчителем життя.

– Ти молодець, Петре, – сказав учитель йому, і порадив, – але займись краще іноземним державним правом. Знаєш, як це цікаво!

"Правове становище Західного Берліна" було дебютом Мартиненка. Ця робота, що виборола третє місце на всесоюзному конкурсі серед студентів юридичних вузів, принесла йому медаль, грамоту й ще більший авторитет у студентському середовищі.

Пролетіли роки. Постала проблема вибору подальшої роботи. Місце асистента на кафедрі державного і міжнародного права рідного інституту прийняв із вдячністю. Кімнатку в колишньому студентському гуртожитку, яку вони розділили фанерною стінкою разом з майбутнім міністром юстиції Юрієм Калмиковим, Валерія облаштувала як могла. Виникло хоч якесь відчуття оселі, котрої так бракувало всі ці роки.

Він вивчив польську мову, а потім і чеську. В 1960 році Чехословаччина прийняла Конституцію, й конституційне право цієї країни стало темою його дисертації. Все складалось якнайкраще. Через рік обіцяли квартиру, попереду маячіла кафедра, звання доцента. Та життя багате на сюрпризи. В тому числі й неприємні.

Навчаючись в інституті, майбутній юрист захопився альпінізмом. Перебуваючи на Іссик-Кулі, простудився. Діагноз був не радісний: бронхіт, бронхіальна астма. Згодом стало гірше. Але коли виїжджав із Саратова, хвороба відступала. Ректор Познанський порадив: "Їдь-но, Петре Федоровичу, в Київ. Там склалася чудова школа міжнародного права. А закінчиш аспірантуру – повернешся".

Додому! На батьківщину! Він навіть мріяти про це боявся. Але й поїздка страхала. Україна асоціювалася у нього з тяжким колгоспним життям, з розчаруванням при вступі до Львівського університету. Все, чого він досяг, прийшло до нього тут, у Саратові. Два роки в київській аспірантурі промайнули, мов один день. Треба було повертатися. Відпускати з Києва його не хотіли. Але таки повернувся в Саратов. Однак невдовзі астма знову нагадала про себе. Пішов до ректора. Говорили довго. Зрештою, Мартиненка відпустили. Переїзд благословив і його вчитель, професор Фарбер. Починалося нове життя.

Київська школа міжнародного права, створена академіком Володимиром Корецьким, була о тій порі кращою в Союзі. Учень Корецького професор Ігор Лукашук (не без допомоги якого було створено кафедру міжнародного права і іноземного законодавства на юридичному факультеті, яка пізніше виросла у факультет міжнародних відносин і міжнародного права державного університету, а багато років пізніше – в Інститут міжнародних відносин) став новим наставником Петра Мартиненка. Наш земляк на той час уже був кандидатом юридичних наук, котрий захистив дисертацію по чехословацькому конституційному праву, залишився вірним собі та своєму вчителеві – який першим у Союзі розпочав розробку нової для того часу теорії конституційного права. Однак ту галузь знання, якою займався Петро Мартиненко, радянська юридична наука всерйоз не сприймала.

В Союзі о тій порі домінувало державне право, концепція сприйняття якого була успадкована від самодержавства, а тим, у свою чергу, – від німців. Саме вони були першими професорами права в російських університетах та наставниками царського двору. Згодилося воно й для більшовиків, оскільки якнайкраще відповідало комуністичній тоталітарній доктрині. Державне право – це право, власне, держави, народ у якій сприймався лише як придаток. Багато в чому воно розглядається так ще й донині.

Конституційне право, якому почав служити Мартиненко, все сильніше захоплює його. Адже це право, сконцентроване, перш за все, на пріоритетах народу. А якими були права у радянського народу, він знав не з чуток.

1...   2...   3...