РЕНЕСАНС ПРОФЕСОРА МАРТИНЕНКА
(Частина третя)

С. ОРУНКАЄВ

Життя в Києві потихеньку входило в нормальне русло. Подружжя Мартиненків, зрештою, переїхало з гуртожитку в окрему квартиру. Глава сім´ї став доцентом, шанованим та авторитетним вченим, до думки якого прислухалися, а його роботи – вивчалися.

На світ з´явилися його книги: в 1959 році –"Соціологія міжнародних відносин". В 1970-му – "Федералізм і зовнішні зносини в конституційнім праві США". В 1971-му – підручник, у співавторстві, для вузів "Міжнародне право". Це були не перші його книги. Першу було видрукувано ще в 1965 році під назвою "До питань про застосування деяких філософських категорій при вивченні Конституції". Чи варто розповідати, які почуття оволодівали 29-річним вченим, коли тримав у руках сигнальний екземпляр власної книги?

Словом, у молодого, перспективного вченого, автора кількох книг, усе йшло добре. Він був членом вченої ради, парткому університету й кількох громадських організацій. І коли надійшла рознарядка про направлення викладача в університет м. Банги Центральноафриканської Республіки, за кандидатуру Мартиненка проголосували одноголосно.

О тій порі він вже непогано знав англійську мову. Але в ЦАР, колишній французькій колонії, офіційною була французька мова. Мартиненка посилають на курси іноземних мов і через десять місяців він полетів у Банго.

Пишна природа Африки різко контрастувала з пейзажами його рідного Полісся. Але турбувало інше: в університеті йому відмовили в місці. "Радянські вчені нам не потрібні", – заявив Жан Пьер-Арас – декан факультету права та економічних наук, який сам читав конституційне право. Однак чекати довелося недовго: той же пихатий декан запропонував читати курс міжнародного, публічного та адміністративного права.

Середовище, в якому знаходився вчений, було і цікаве і небезпечне. Ідеологічне протистояння відчувалося й там. Французи, які зайняли практично всі кафедри і викладацькі місця, поставилися до Мартиненка насторожено. Та невдовзі крига недовіри скресла. А втім, у переважній більшості, французи були справжніми вченими. З деякими він подружився так близько, що пізніше вони надсилали для нього з Франції дорогі ліки від малярії. З Ліно Ді Куаль – професором університету із Лілля – він листується ще й досі.

Африканський період не минув для Петра Мартиненка безслідно. Він багато чому навчився. А французьке адміністративне право вивчив настільки, що в 1975 році французькою мовою написав книгу "Основи французького адміністративного права".

Але повернення додому було надто жаданим. Загострилися хвороби. Він переніс дві операції. Лікування вимагало й сили, й часу. Й раніше їжа була для нього далеко не улюбленим заняттям, то відтепер бутерброди з чаєм, яєчня від випадку й до випадку отримали надійну прописку в його меню. Щоб вибратися з цупких лабет хвороб він зайнявся фізкультурою. Втягнувся. Ще й до цього часу кожен ранок у нього розпочинається з пробіжки.

У 1987 році Петро Федорович написав нову книгу – "Порівняльне конституційне право". В цьому ж році він виступив як співавтор ще однієї книги – "Міжнародне співробітництво держав у царині прав людини".

Відомого юриста запрошують в Секретаріат Верховної Ради України головним консультантом. Без відриву від викладацької діяльності. Нова робота захоплює вченого. Бо ж він прийшов туди, де закони, які він вивчав, створювались. Щоправда, механізм прийняття законів було досить спрощеним. Повна "одностайність".

СРСР о тій порі все більше нагадував потривожений вулик. Неждано і якось дивно в грудні 1986 року спалахнуло повстання в Казахстані. Воно стало своєрідним детонатором подальших змін. Через Карабах почалася війна між Вірменією та Азербайджаном. Пролилася кров у Тбілісі та в Ризі. "Великий й могутній" розвалювався на очах. В Новоогарьовській резиденції першого і останнього Президента Радянського Союзу почалися політичні консультації з керівниками союзних республік, які пізніше були названі "Новоогарьовським процесом".

Цей період добре запам´ятався Петру Федоровичу. Група вчених-юристів, створена Президією Верховної Ради України, розробляла тоді стратегію "юридичної поведінки" України відносно створення оновленої федерації і готувала концепцію співдружності суверенних Республік, тобто перетворення СРСР у конфедерацію. Планувалося, що лише чотири міністерства будуть конфедеральними, а решта – незалежними. Але потім з´явився ГКЧП. А 24 серпня 1991 року було прийнято Акт проголошення незалежності України.

Після цього вчені-юристи активізували роботу над проектом нової Конституції, яку фактично було розпочато ще наприкінці 1990 року, після прийняття Декларації про державний суверенітет України. Так на початку 1992 року з’явився перший проект Основного Закону. Потім на його основі ще кілька. І, зрештою, отой останній, який розроблявся в Пущі-Водиці наприкінці 1995 року. Доречним буде сказати, що в роботі над розділом цього проекту Конституції, де мова йде про Конституційний Суд, Петро Мартиненко участі не брав, поскільки від Міністерства закордонних справ був направлений до Ради Європи як експерт для роботи над проектом "Європейської конвенції з питань громадянства".

Цей період у його житті був досить напруженим, але й цікавим: робота над Декларацією, над Конституцією, в Раді Європи, викладацька діяльність.

Одночасно одна за одною з´являються його праці: в 1990 році – "Цілісність світу і порівняльне правоведення", в 1991-му – "Еволюція сучасної буржуазної держави і права" (співавтор), в 1992-му – "Функції джерел права: вклад у теорію правової політики" та "Юридична наука і просвіта в Україні" (співавтор).

Щоденна напружена робота. Та допомагав фізичний гарт, без якого витримати такий темп було б дуже важко. Власне, герой цієї розповіді ще й досі, при нагоді, вправляється з пудовою гирею. Честолюбство? Так, Мартиненко честолюбний, але не настільки, щоб піднести це до принципу. Жадоба слави? Ні, слави він не шукав, хоча й не уникав її. Почесті, нагороди? Як це не дивно, але вони чомусь довго обходили його стороною. Якщо ж і відзначали, то хіба що тоді, коли не відзначити вже не могли.

Просто Мартиненко незалежний, а це, м´яко кажучи, не завжди подобається "вищестоящим". Звання "Заслужений юрист України" він отримав ледве не останнім серед членів Конституційного Суду.

Але до роботи в цьому високому органі залишалося ще кілька років. А Петро Мартиненко тим часом разом з іншими правознавцями працював над другим проектом Конституції і водночас мав ще й обов´язки члена "Венеціанської комісії" Ради Європи. Робота в комісії була для нього цікавою, крім іншого, ще й тим, що представниками від своїх країн в ній виступали відомі в Європі юристи, спеціалісти з конституційного права.

– Для мене це був новий університет, – згадує Петро Федорович. – Чудова школа, я працював у ній з великим задоволенням. Якраз там мені дуже гостро відчувалося розчарування нашою радянською наукою права, яка, врешті решт, навіть не тягне на науку в розумінні гуманітарної науки. Це якась сектантська, маргінальна наука, побудована на односторонніх ідеологічних цінностях, що привела до серйозних негативних наслідків. Ми дуже відстали від загальнолюдських, світових стандартів праворозуміння. Я це добре зрозумів, стажуючись у кращих університетах світу.

Власне, Мартиненко певною мірою й сам став для багатьох університетом. Є навіть "школа Мартиненка". Бо ж він підготував 14 кандидатів наук, які нині працюють в дев´яти країнах світу.

Час вимагав від головного наукового консультанта Секретаріату Верховної Ради все більшої й більшої віддачі. Незважаючи на п´ятирічну незалежність, Україна так і продовжувала жити за вимогами позиченої в УРСР Конституції. Конституції не суверенної держави, а союзної республіки. Прийняти ж нову заважало протистояння різних політичних сил. В 1995 році було підписано відому Конституційну угоду. Але угода – не Конституція. Потрібен був ще рік, щоб прийняти її – нову Конституцію України. Але ще давня традиція радянського єдиновладдя – тримати всі віжки управління в себе, а решту сприймати як пристяжних – багато в чому залишилася, на жаль, і в цій Конституції. Справжньою новацією стали лише ті розділи, в яких йшлося про права людини, про цивільні та політичні права. Консерваторам було не з руки заперечувати проти них, оскільки Україна намагалася вступити в Раду Європи, а Європейська конвенція з прав людини ці права чітко регламентувала.

Через місяць після відомої "конституційної" ночі вклад Мартиненка в розробку Основного Закону країни було оцінено орденом "За заслуги" третього ступеня. А ще через місяць указом Президента він призначається суддею Конституційного Суду України. За словами професора, в його стінах він почав переживати своєрідний ренесанс (відродження).

Його входження до складу Конституційного Суду було цілком логічним. Співробітництво професійних суддів і вчених, які прийшли працювати в суді, виявилося плодотворним. Вісімнадцять індивідуумів, кожен з яких – самостійна величина, представляли три гілки влади, а тому рішення Конституційного Суду являли собою певний компроміс між ними. Без згоди, як мінімум, десяти суддів рішення не могло бути прийнятим. Відтак, цілком зрозуміло, досягалося воно почасти з натугою, в тривалих і гарячих суперечках.

Професор Мартиненко під час дискусій завжди просив колег аргументів, які були б здатні його переконати. "Я вірю не в принципи, а в силу аргументу, – говорив Петро Федорович. – Дайте мені аргумент, і я відмовлюсь від своєї точки зору".

Високо піднята голова, тверда хода. Спостерігаючи збоку, можна подумати: гонористий і вчений сухар. Але спробуйте його розсмішити і зрозумієте: "сухар" так сміятись не здатен. .

1...   2...   3...