МОВА РІДНА НАС ПРОБУДИТЬ
(Частина перша)

Олексій Євменович Опанасюк

- Олексію Євменовичу, ви голова обласної ювілейної комісії з відзна­чення 110-річчя Івана Огієнка, видатного діяча українського національ­ного визвольного руху, котрий народився на Житомирщині, водночас ­заступник голови республіканської комісії, яку очолив Микола Жулинсь­кий ... Маєте сказати: як повертається до України ще один її великий син?

- Вони, як сини, вертають додому цілими ключами ... Вертають до рідних порогів, як птахи, що одбилися чи були відстрілені з виріїв лихим чином. Злітаються на поклик батьківський, коли знову постає з попелу українське відродження, саме слово Україна чути чи не на всіх мовах світу, інтерес до неї такий, що поділив світ надвоє. Перша половина відкриває Україну, як нову слов'янську зорю на крайнебі світу, відкриває так, як свого часу Колумб Америку, також уточнюючи: це та Україна - між Індією і Америкою? Друга половина світу дивується менше, а більше триво­житься: встає з колін - не раб-одинак, не гурт якогось населення, навіть не вціліле в січах військо, а встає з колін, із забуття, із недержавності, як долі, принуки, народ, другий за числом у слов´янстві, нелукавий в трудах, в терпіннях і прощеннях, але так підступно обманутий, обібраний. Воскресає з давньокиївських пракоренів, з козацької вольності, з революційних універсалів, з погару, голодоморів, принижень. Чи встоїть тепер цей велет-трудар, чи не засупониться в нову зажуру край, багатий хлібом і людом, до роботи та пісні не ледачий? Драма ж бо вікова, затяглася на сотні літ, драма народу доброго і сильного.

- Але народ вистояв, зберіг себе ...

- Воскресаючи, народ найперше віддає належне своїм світочам, що втримували Україну, як непотоплену Атлантиду, кріпили українство словом і діяннями, розумом і духом. Саме до таких належить Іван Огієнко, кажу щиро, кажу не тільки тому, що він мій земляк. Земляк великий, це так, але ж і людина -з європейським, зі світовим визнанням. Це взірець для інтелігенції, до якої належимо і яка пробуджується од бездуховності, безпам'ятства, від спадкового холуйства та алілуйщини наглядачам - то польським, то німецьким, то московським, то власним нечесним режимам, то вигаданим ідолам.

- Всі ми пробуджуємося. Про6уджуємося в годину трудну, коли такі нещасні полиці, убогі комори і нестримні ціни, коли зубожіють далі наші храми - освіта і культура ...

- Це храми не збіжжя, а духу. Вони дужі і невмирущі, якщо з ними правда людська, світло історії. Якщо в них чесне минуле і зриме майбутнє. Огієнко як вчитель, педагог, дослідник, вчений починався, формував­ся в трудну годину: злам віків, революція 1905 року, епідемії, війни, повстання, інтервенції, голодухи. Зривалися мітинги, маніфестації, публікувалися декрети, універсали, ширилися декларації, ухвали, резолюції. Чутливий до несен після зим зросійщення, він докопувався до коренів народу, обстоював мовну, правописну, духовну єдність народу, свято збирав те, що втримало народ від забуття, - його звичаї, фольклор, пісні, легенди, брав краще зі спадку, аби зберегти взаємність люду, мову і правопис, єдиність літературного стилю, єдиність культури, вивірені історичним поглядом. По суті, бачиться мені як збирач духу єдиного, як хранитель народу.

- І все ж мовимо про людину маловідому.

- Не заперечую. Тут доцільно уточнити: діяч маловідомий навіть для його земляків. Він був ще знаний у нас в 20-х роках, десь до 1933 р., а потім Брусилову, де народився, і самій Україні, згідно з накинутою нам ідеологією, не дозволялося мати такого вченого, як Огієнко. Табу нещадне. Я дуже трепетно сприйняв звістку про цю велику людину, було це в 1955 році, розмова була пошепки. Мій колега Віктор Огієнко, у якого гос­тював у Брусилові, сказав: у цій хаті, де обідаємо, на цій лаві, де ти, сидів великий чоловік, професор, міністр. Видатний, талановитий, геніальний - все це його родак Огієнко! Вголос казати не ризикував, навіть при матері, яка була поруч. Дещицю нового довідався я у вересні 1957 року зі статті "Освіта в давньому і радянському Брусилові" Якова Галайчука та Луки Макаренка для газети "Колгоспна правда", у якій я тоді завідував відділом листів і готував її до набору. У ній було згадано вчителів, яких любив Іван Огієнко, зокрема Івана Сливку (згодом працював з ним у Кам´янці-Подільському), Ртищеву, яка виділялася тим, що одержувала "надбавку до зарплати за зросійщення", і за це редакторові Івану Охріменку добряче перепало на одній з нарад у Житомирі. У 1961 році, будучи в Якова Яковича Галайчука дома, я побачив журнали "Рідна мова", "Віра і культура", які редагував Іван Огієнко. Де вони виходили? У Польщі, Канаді ... Тоді ми, молоді, побожно ставилися до тих, хто пише книги, укладає чи редагує журнали ...

До нас, нинішніх, повернувся Іван Огієнко десь років два-три тому на перебігу перебудови у незалежність, був у черзі, спершу повертались Грушевський, Винниченко. Огієнко - автор сотень книг, тисяч праць. Це видатний вчений і громадський діяч, поет і прозаїк, критик і мовознавець, публіцист і перекладач, професор і доктор філології, редактор і видавець, ректор Українського народного університету, міністр освіти в уряді УНР і міністр сповідань в уряді Директорії, один з організаторів українського національно-визвольного руху, православний митрополит, громадський діяч.