МОВА РІДНА НАС ПРОБУДИТЬ
(Частина третя)

Олексій Євменович Опанасюк

- Іван Огієнко постає і як політик.

- В чоло національно-визвольних змагань, а отже в політику України поставали тоді кращі інтелектуальні сили, цвіт інтелігенції ­М.Грушевський, В.Винниченко, Симон Петлюра, цілі родини - Старицьких, Косачів, Рильських. Цій справі служили й брати Івана Огієнка, добрим учителем став Василь. Але волі, незалежності випало на їх долю не багато. До Брусилова наскакували то білі, то червоні, то зелені. Донині тут пам´ятають тих патріотів-революціонерів, котрі, відступаючи, просили зберегти портрет Шевченка. Про це розповіла мені мати Олени Кирилюк. Після трагедії козачого війська в районі Любара, оточеного денікінцями та більшовиками, безвихідь постала очевидною.

Восени 1919 року український уряд залишає Кам´янець-Подільський - останню столицю і останнє пристанище отаманщини. Покидав свою землю уряд держави, яку визнали 30 країн світу, яка мала в 23 країнах своїх послів.

З "високих провідників" тут зостався лише І. Огієнко - позапартійний, незалежний ні від кого, що умів оминати дороги, на яких "міністри сваряться, гризуться, арештовують один одного". Знав усі молитви і всі угоди з турками, татарами, шляхтою, московитами. "Шляхта так затялася сідлати Україну, що Хмель мусів попроситися під дружню руку. Обнялися з московитами, а ті так уже обняли, так пригорнули до себе, що аж пальці знать". Уся влада в Україні, де ще не придушено народну республіку, належала тепер йому, пойменованому головноуповноваженим УНР. Як невимовний тягар в грудях - прощання з Петлюрою, прем'єром Мазепою, котрі не вірили шляхті, однак втікали до неї. Його, Огієнка, трималися рештки незалежної держави і останні її урядовці. Ще жила українська державність, діяла академія, школи, гімназії, університет, студенти одержували стипендії українськими грішми. Навіть було створено комісію для перекладу Святого письма українською мовою. Зберегли архіви, ще треба було порятувати хоч частину війська - поглядали на Збруч з сумом. Недосіяне не годиться кидати. Головноуповноважений робив усе можливе й неможливе, керуючись лише інтересами нації. 9 липня 1920 року в Кам´янці- Подільському, де так вдатно світила йому зоря, попрощався з Україною і він, людина, яка майже впродовж року заміняла цілий уряд, тепер була черга влади Пілсудського, як і Антонова, Муравйова, Ремньова чи кайзерівців, на багнетах, вона незаконна, але за нею сила, і він вимушений їхати світ за очі, як останній з могікан, віз із собою ікону матері Божої, якою благословляли на шлюбі, і невичерпну віру у повернення й відродження України.

Живе якийсь час в Галичині - у Винниках, а потім у Львові. Тут вийшли його праці "Чистота і правильність української мови", "Український правописний словник", "Історія українського друкарства". Потім - Тарнув, куди переїхав уряд Директорії - Рада міністрів. І тут він непоси­дючий - Перемишль, Краків, Брно, Львів, Прага: кликали долі інтернованих та біженців, з'їзди слов'янських філологів, дні пошанування Мазепи, Франка, Шевченка. Він частий гість у студентів. З 1926 по 1932 рік ­ професор Варшавського університету, веде активну наукову, видавничу роботу в царині української мови, літератури, історії української церкви. Вільно володіючи багатьма мовами, пожвавлює перекладацьку роботу. Університет міста Брно надає йому звання доктора філософії, виходять його журнали "Рідна мова", "Наша Культура", статті на захист інтернованих, голодуючих, дописував до часописів "Народний час", "Слово істинно", "Поступ", "Наш поступ". У 1938 році видруковано двохтомник "Склад української мови", у 1940 році - завершено переклад Біблії. За цей труд одержав почесного професора Манітобського університету, у 1942 році з'являються два томи "Української церкви", у 1950 році - "Історія української літературної мови", а ще ж "Слово про Ігорів похід" (1949), "Іконоборство" (1953), "Українська церква за час Руїни" (1956), поезії "Філософія містерії" (1957), "Рятування України" (1968). Одна з подвижницьких праць - граматично-стилістичний словник Шевченкової мови. Вийшов у еміграції, не на Україні! Скільки вдячних листів одержав - і найменше з України! Мовби поніміли земляки! В одному з листів зізнався: "Ніхто з Брусилова мені не пише" (1956). Знаходив розраду у Тараса:

Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.

- Де зустрів війну Іван Огієнко?

- Вона наздогнала його в Польщі, яку 1939 року окупували гітлерівці, створили тут генерал-губернаторство. З 1940 року - Єпископ Холмський і Підляський Іларіон, в губернаторстві Польща. Окупанти не сміли чіпати високого служителя церкви. До нього приїздили люди з Брусилова, просили Єпископа сприяти у визволенні рідних з табору військовополонених, що в Крем´янці, як міг, - сприяв їх звільненню. До Брусилова, що тепер був у рейхскомісаріаті "Україна", не приїздив: "Невелика розкіш їздити в товаристві окупантів". З Холма, з його Данилової гори промовляв: "Народ повинен зрозуміти, що сила його залежить від сили його свідомості".

1944 року Собор Єпископів православної церкви надав владиці Іларіону титул Митрополита. Радів митрі, як і погибелі фашизму, що наставала. Хвилювався, що не кращу заміну несуть в Європу шоломоносці Москви. У Кракові жив І.Фещенко-Чопівський, колишній член Центральної Ради, відав промислами і надрами. Забрали ніби до штабу Конєва - додому не повернувся, а опинився в Москві на Луб'янці. Що зроблять з ним, колишнім головноуповноваженим, останнім державцем України? Іще в агітці Троцького передбачалося знищити всіх повстанців і незгодних з лінією більшовиків. Замість такого визволення, - евакуація: спочатку Кельце, Криниця, Закопане, Словаччина, містечко австрійське Сан-Пелтей біля Відня, Фельдкірх та Лозанна у Швейцарії. З 1947 року живе за океаном, у Вінніпезі (Канада), саме сповнилося десять літ, як не стало дружини і однодумця Домініки, Домці. Тепер лише церква вертала йому родинний утулок на цій ще одній, не рідній землі. Спів "Світе тихий" ... Черги до старостинця - за свічками ... День сідпий Господу твоєму ... Сивий професор і сивий правлячий першоієрарх української греко-православної церкви з ти­тулом "Митрополит Вінніпегу і усієї Канади".

Що незмінно сповідував, окрім Слова Божого, то це діло і злагоду, а з Монархій ту, що у бджолиній сім'ї: де б не жив - обзаводився грядкою чи вуликом, садив біля вікна калину. Шанував церковні хори, а з народних пісень оцю:

Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти,
Будуть мені приносити
З України вісти.

Його праці "Книга нашого буття", "Українська церква за Богдана Хмельницького", "Візантія і Україна", "Наша літературна мова", як і багато інших, виданих діаспорою, ще в черзі до введення їх у вжиток на материку України.

Прожив 90 і ще шмат весни, з березня 1972 року спочиває в канадсь­кій землі. Як би не складалася його доля - залишався патріотом України, глибоким дослідником національного духу, вірним світлу правди і тільки правди. Ніколи не забував, хто він і звідки. До рідних країв линув завжди.

- Певне, ваша комісія розробила план дій, заходів. Що зробили конкретно? Який інтерес до цієї постаті?

- Республіканська комісія, яку очолює член-кореспондент Акаде­мії наук України Микола Жулинський, ухвалила заходи з відзначення 110­річчя від дня народження професора І.Огієнка. Серед них урочистості на честь ювіляра у Брусилові, Радомишлі, Житомирі, Кам´янці-Подільському, Львові, Острозі на Рівненщині та інших містах і селах, великий уро­чистий вечір відбудеться в Києві в помешканні Центральної Ради, ну і, зрозуміло, організація книжкових виставок за творами земляка, спогадів, публікацій про нього.

Оселя, де народився Іван Огієнко, зазнала пожежі, калька разів пе­рероблялася, стоїть на батьківських підвалинах, навзір збереглася, тут, біля неї, край шляху з Києва через Брусилів на Вінницю, встановлено пам'ятну стелу. Піднято клопотання про спорудження на батьківщині професора пам'ятника йому, меморіального музею.

Я вчився у десятирічці Брусилова, працював тут у редакції, скажу, що ще не було це містечко таким людним, як 15 січня цього року, в роковини пам'яті великого вченого-подвижника, письменника, державця часів УНР, православного митрополита. Добрі обличчя, зацікавлені очі, не було ні грама казенщини у мітингові при відкритті пам'ятної стели. В урочистому вечорі, що відбувся в Будинку культури, який не вміщав усіх бажаючих. Промовляли голова райвиконкому Володимир Петрівський, гості з Канади - Олег Герус, зі Словаччини - Микола Мушинка, з Києва - члени-кореспонденти Академії наук України Микола Жулинський, Олекса Мишанич, з Кам´янця-Подільського - доцент Євгенія Сохацька, з Житомира - доцент Людмила Бондарчук, народ­ний артист України Іван Сльота і голова Крайової Ради Руху Святослав Васильчук, родичі професора - його хрещениця Антоніна Огієнко, його внучаті небожі Віктор Огієнко, Грицько Огородник.

Передбачається надати ім´я Огієнка училищу культури та одній з вулиць у Житомирі, бібліотеці у Радомишлі, нова вулиця в Брусилові вже носить ім'я великого земляка, на ній живуть переселенці Чорнобильської зони, уже є також вулиця його імені у місті Малині, Кам´янці-Подільському, у квітні ц.р. там же відбудеться наукова конференція. Іван Огієнко, що розколихував - крізь віки і відстані - нашу з вами свідомість, жив для народу, але вкрадений у нього, лише тепер повертається до рідних обріїв, до того ж Брусилова, де світ побачив на За­башті, до Київського університету і вулиці Дорогижицької, 21, що неподалік гір, звідки починається Київ і де жив, до Кам´янця-Подільсько­го, Львова, Острога, Радомишля, Малина, Коростишева, Житомира, де бував не раз. Належне вивчення всього огрому спадщини професора, який поки що далеко від нас, і пошанування його тільки починається.

У його слово, як в таїну старовинних манускриптів - джерел людської мудрості, впродовж кількох поколінь вчитувалися наші одноплеменці за кордоном. Настав час і для нас прислухатись до його одкро­вень: "Український народ - це той казковий велетень, що його рубали надвоє - то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі - то сила все росла й росла, все на ворогів із боєм ішла"; "Служити народові - служити Богові"; "Піднесімо культурно і освітньо наші села, то й усі піднімемося!"; "У народу, що не знає соборної літературної мови, а тим самим не знає й почуття всенаціональної одности й карности, панує політична й культурна анархія, що приносить йому безсилля, ліпше - знайство, продажність, хрунівство, винародовлення, зраду"; "Шукай­мо історичний ґрунт для вивчення рідної мови" "Народ, що легко ски­дає своє і пристає до чужого, ніколи сильним не буде!"; "Український народ по вірі може бути ким він хоче, але він завжди повинен залишатися українським народом"; "Мова рідна нас пробудить".

Збирач єдиного духу, сам не марнував його, зумів не схитнутись у віхолах часу, беріг світло історичної правди і бив у дзвони, коли те гасло, в час, коли було трудно, коли не залишалося нічого, то жив надією: слово, мова рідна нас пробудять! ..

Схилімося перед пам'яттю подвижника. Скажімо собі, що не тільки світло правди, а й сила віри, надії нашої, людської мужності не можуть погаснути, а терпіння - не винагородитися! ..

(З передачі радіожурналу "Слово" 13 січня 1992 р. Бесіду вела редактор Тетяна Теодоровuч)