НІХТО З БРУСИЛОВА МЕНІ НЕ ПИШЕ
(Частина перша)

Олексій Євменович Опанасюк

По війні (звісно, другій світовій) чи не найближчою для Івана Огієнка щодо Брусилова була весна 1956 року (з іншого джерела - 1955 року), коли в отчій стороні побував його посланець. Ймовірніше, що гість приїздив таки 1956 року, після ХХ партз'їзду, як уже "потягло відлигою", ­така думка більшості з тих, хто згадує посланця од земляка. А от зовсім недавно, восени 1996 року, Михайло Самборський, тоді брусилівський школяр, один із родичів огієнківської дружини Домни Данилівни, ствердив саме 1955 рік, додавши:

- Був березень, ми йшли зі школи.

... До речі, тоді я також ходив до Брусилівської середньої школи, до десятого класу, але про гостя нічого не чув, моя дорога зі школи йшла в інший бік. Стосовно 1956 року, то я вже в райкомі комсомолу кермував, однак про це також не відав: певно, візит з-за океану був таки добре продуманий і утаємничений, аби не зривати зайвих очей.

Тепер, шукаючи й по крихті збираючи все, що стосується великого земляка, бачу, як непросто було тоді. Навіть через десятиліття найчастіше натрапляєш на фальшиве. Скориставшись "офіційним твердженням", я у статті "Повернення пророка" (газета "Голос України", 2 квітня 1992 р.) повідав про І.Огієнка: "Сприяв своїм землякам-військовополоненим у визволенні з концтаборів, але Брусилів обминав навіть тоді, коли вертав з Києва, хоч це по дорозі". Щось подібне зронив я і в Брусилові на першо­му врочистому вечорі до 110-річчя І.Огієнка, вважаючи, що це робилося, аби не дати підстав для звинувачення в колабораціонізмі. Після вечора бесідую з професором Олегом Герусом, що теж приїхав до Брусилова, той одводить убік і запитує, звідки я це все взяв. Кажу, як було: з поважних повідомлень. Професор: "Іван Огієнко тоді до Києва не їздив!". І справді, ніхто інший, крім "відомих офіціозів", не підтвердив "факту" перебування І.Огієнка в окупованому німцями Києві. Відтоді я став ще обережні­шим у використанні "вічно вчорашніх" джерел, хоча й замовчувати їх, до речі, також не годиться.

Так от, Михайло Самборський:

- Був березень, ми йшли зі школи. Саме прибув із Києва, як завше переповнений, автобус, із нього висипалися добряче пом'яті пасажири і рвонули: хто в містечкові вулиці, хто в ближні й дальні села. Біля автобуса залишився чоловік у темному одязі й гукав услід людям, що розбігалися: "Мені доручили нанести візиту Огієнкам! Де я їх можу побачити?". Першим до нього обізвався Харитон Рода, інші стали повертатися. "Провідати Огієнків доручив Його Високопреосвященство митрополит Іларіон", - доводив гість далі. Я жив тоді на Забашті, це якраз по дорозі, і я був серед тих, хто проводжав прибулого аж до базару, де жили виводками Огієнки ...

Далекий заокеанський гість, що березневої пори з'явився у Брусило­ві, побував у безногого Григорія Огієнка, потинявся по містечку, сфотог­рафував центральну вулицю, де дошка пошани й гасла на кумачах, і того ж дня відбув до Ставищ, а звідти до Києва. Повіз митрополитові листи від рідних, вишиті хустинки, круглобокий буханець хліба, спечений внучкою Ганною з роду брата Федора. Таким чином, тієї весни канадський брусиловець мав першу за десятки літ звістку від рідних.

І вже літній митрополит заходився налагоджувати епістолярій Вінніпег - Брусилів. Через рік-два йому мало сповнитися 75 літ. Певне, і на цьому його щаблі піднімався з ним його Брусилів, немов свіча подаленіла, але, як і раніше, невгасна.

З Валентиною Литвинчук, дочкою Ганни, я познайомився в Брусилові 29 березня 1992 року, коли сповнювалося 20 літ пам'яті Івана Огієнка, до чийого родинного обійстя вже з'їздилося багато люду, була й вона з сестрами Ольгою, Оленою. Влітку того ж року ми зустрілися з нею вдруге у Києві, де вона живе. Валентина:

- Моя мати - Ганна Григорівна Огієнко, онука великого вченого і митрополита. Нас у батьків троє я 1948 року народження, Ольга - 1950-го, Лена - 1964-го. Живемо в Києві. Мій дід Григорій у Фастові потрапив під поїзд, зостався без ніг ще до війни. Клеїв чуні, ловив раки в Здвижу і продавав їх на базарі, а вторговане, як і інвалідську пенсію, пропивав ... Певне, ви бачили його, якщо кажете, що бували у Брусилові по війні на базарі. Він на коліщатках пересувався. То це до нього, небожа свого, Іван Огієнко листи писав і посланця посилав. А навідався гінець, коли в світі потепліло. Приходить дід Рода, батько вчительки Віри Харитонівни. Роди жили біля школи, а навпроти, де контора райвиконкому, була автостанція, куди калим-автобус із Києва приходить. Ми жили на Забашrі, за ветліка­рнею. То заходить дід Рода і приводить священика з чемоданчиком. Ка­жyrь, він зійшов з автобуса і спитав, де можна знайти Огієнків; почув це Харитон Рода і привів його до моєї матері, діда Григорія не було: саме на річці рибу та раки ловив, на човні далеко ходив. Приїжджий сказав, що у Києві щось по релігії було, конгрес чи що; сказав, що він од Івана Іванови­ча, що той радив не одпрошуватися з конгресу, а самому поїхати. Він так і зробив. Переписав для матері адресу Івана Івановича і взяв нашу адресу, попереписував усіх родичів. Розмовляв чистою українською мовою. І поїхав. Потім почали надходити листи від Івана Огієнка. Мати їх берегла, як святиню. Тепер вони в мене. Сюди, в Київ, забрала. Оце вони. А ще фото, де дід наший. Листи надходили рідко, але надходили. Вони були розпеча­тані, посилки також. Ми саме почали будуватися на Тихих Вербах, то над­силав хустки, аби ми продавали й мали чим хату добудувати. Але хати не добудували: батько помінявся з дядьком Брильянтом, ми так і зосталися в хаті діда Григорія Федоровича. Переписка перервалася після того, як Ми­кита Хрущов поїхав до Америки й, виступаючи в ООН, погамселив туфлем міжнародну трибуну ... Всяко пережили щодо нашого діда. Мого двою­рідного брата син Толя служив у армії в Грузії, написав у якійсь анкеті, що родичів за кордоном не має, а його (було це вже в перебудову) викликали в один кабінет і сказали, що є, нагадали про Огієнка: для чого, мовляв, приховуєш?. І звідки в Грузії знали, хто де з наших живе?. 29 березня 1992 року минуло 20 літ, як не стало Івана Огієнка, вченого й українського митрополита, нашого прадіда. Ми в цей день були в Брусилові, саме ставили хрест на місці, де була церква, аби її відродити: до неї ходив Іван Іванович, біля неї поховано кращих людей Брусилова. Добре, що опам'ятовуємося, що вертаємо до людського, рідного. А листи ці вам не дам, хіба що копії. Хай земляки почитають, якщо цікавляться.

(Джерело : Газета "Відродження" (Брусилів), 23 січня 1993 року)

1...   2...   3...   4...   5...