ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ ОНИЩЕНКО
(28.12.1921- 21.04.1983)

У ПАМ´ЯТІ НАЗАВЖДИ

Відомо ж із прадавності, що найбільшою цінністю на землі завжди була людина.

Життя мого земляка, осівчанина О.М.Онищенка, людини неординарної вдачі та непростої долі, – яскраве свідчення тому.

Син батьків-хліборобів, він, коли покликали життєві обставини, пішов боронити отчу землю від непроханих зайд і, дивлячись смерті у вічі, від початку й аж до кінця пройшов важкими фронтовими дорогами. А виборсавшись з тієї жорстокої бійні, не зупинився на перепочинок, знайшов у собі сили й пішов у науку. Досягши в ній неабиякого успіху, теж, як і чималий загал його уславлених земляків-осівчан, додав доброї слави рідному краю.

Ще й досі, незважаючи на більш, як сорокарічну давність, до найменших подробиць оберігаю у пам´ятку спогад про кінець серпня 1960 року.

Закінчилися жнива. Зібравши та обмолотивши збіжжя, люди з усього довкілля привезли в Брусилів пшеницю, аби обміняти її на біле, – тоді говорили "петльоване" – борошно. З кількома клумачками серед того загалу сидів і я.

Була, пам´ятаю, рання пора. Чоловіки, зібравшись біля млина, що стояв неподалік старого розламаного місточка через Здвиж, люлькували самосадом, ділилися новинами, згадували минуле.

Нагодився до гурту й широкий в кості, рослий, середнього віку чоловік. І хоча він, на побіжний погляд, нічим і не вирізнявся серед інших – проста зодяганка, старі, добряче стоптані сандалі, – все ж щось у ньому невідворотно приваблювало. Високе, гарно обрамлене темним волоссям, чисто виголене обличчя, прямий ніс. Придивившись пильніше, помічаєш у косах перший засів сивини. Проникливі очі. А ледь опущені куточки вуст промовисто свідчили – на долю цієї людини вже встигло вкластись тяжкого, стомливого.

Чемно привітавшись до громади, прибулий присів поруч із селянами на мішок і почав уважно дослухатись. Згодом, слово за словом, теж долучився до розмови.

Я тоді, пам´ятаю, відзначив для себе – він нікого не перебивав на слові, чекав поки виговоряться інші. І лише згодом, якось непомітно, з глибоким тактом перебирав увагу на себе. Вже з його перших слів сільські дядьки відчули неабияку ерудицію незнайомця. Стисло, лаконічно і, відчувалося, досить уміло він повів мову про те, що турбувало селянина: про нелегке повоєнне життя та про скромні заробітки ратая-годувальника.

Згодом розмова пішла про війну. І хоча закінчилася вона півтора десятка літ тому, пам´ять про оте вселенське горе ще ятрила душі колишніх фронтовиків, викрешувала іскри благородного гніву. Полилися спогади. Кожному того дня стачило і часу, і пам´ятку, аби пригадати й розповісти про щось своє, на все життя вкарбоване якщо не кулею чи шматком крупівської сталі у тіло, то важким спомином у душу.

– А ти, брате, воював? – запитав хтось незнайомця. – Й, до речі, звідки ти і як тебе звати?

– Так, товаришу, – почулося у відповідь спокійне, – довелося й мені скуштувати солдатської каші. Війну пройшов не в тилу, а на передовій. Від початку й аж до Берліна. А закінчив Японією. Маю досить високе звання, – це вже напівжартома, – гвардії старший сержант 742-го артилерійського полку протиповітряної оборони. Був важко поранений. А звати мене Олександром. Родом з Осівець.

– Зачекай, товаришу, то це ж виходить, що ми з тобою побратими по зброї! – захвилювався літній селянин. – Я теж артилерист. Теж, як і ти, брав фашистську столицю. З Карабачина я родом.

І знову  полинули спогади.

Мені ж тоді, дев´ятнадцятирічному, запам’яталось ось що: ніхто з колишніх воїнів навіть словом не обмовився про власні нагороди. І хоча багато  хто з них, на моє переконання, не був ними обділений, все ж не хизувалися, бо тоді вважалося, що найвищою відзнакою її долі було вийти з тієї жорстокої бійні живим і повернутися до рідних порогів.

Я тоді, пам´ятаю, сидів собі обіч гурту, уважно слухав сільських дядьків і подумки переймався запитанням: "Як же це так, що я, осівчанин, нічого не знаю про свого земляка?"

– Хто він, цей чоловік? – стиха запитав літнього односельчанина Григорія Олексієнка.

– Отакої! – здивувався той. – Що ж це ти, Миколо, сусіду свого не знаєш? Та це ж Олександр Онищенко, баби Просини та діда Михайла Махтонових син. Велика, скажу тобі, людина! Вчений! Кандидат наук. Читає лекції аж у Київському університеті!

– До речі, – додав з гордістю дядько, – він доводиться троюрідним братом моїй дружині Марії.

Подивувався я з того: це ж, виходить, велика людина, а ніякого тобі – як ото буває в інших – хизування чи погорди.

За розмовою непомітно спливав час...

Серпневе сонце поволі піднялося до зеніту. Від легенького подиху вітерцю з густих крон крислатих верб, що схилилися в задумі над тихим плесом, зрідка відриваючись од віт й кружляючи в останньому танку, на воду падали пожовклі листочки – перші провісники осені.

Аби не марнувати часу, люди взялися до підобідку. Ми, троє осівчан, помивши у річці руки та сполоснувши прохолодою обличчя, теж присіли неподалік і поклали на спільний "стіл" нехитрий харч. За хвилину на старій газеті "запишався" шматок зжовклого від часу свинячого здору, кілька зубків часнику, цибулина, гливкувата перепічка та кілька свіжих огірків.

Тоді ж, пригадую, за обідом, дядько Григорій, хитрувато зиркнувши в мій бік, запитав Михайловича: "Олександре, а чи знаєш ти, чий це козарлюга з таким апетитом трудиться біля твоєї перепічки?".

Уважно подивившись на мене й посміхнувшись, той лагідно мовив: "Мабуть-таки, хлопче, ти дзвонарівського кореня. На батька Івана схожий. Чи не так?".

Примовк недавній ратник. Захмарився обличчям і скрушно зронив: „Знаю, не судилося йому дожити до Перемоги. Звідки похоронка надійшла?”.

– Зі Східної Прусії, з-під Кенігсберга, – відповідаю. – Там і похований у братській могилі в кінці квітня 1945-го.

Лагідне сонце та пречиста небесна блакить за інших умов могли б додавати нам гарного настрою – тоді ж неподалік старого містка, на траві, у глибокій задумі сиділи троє обпалених війною чоловіків: старший сержант Онищенко, рядовий – в´язень фашистських концтаборів – Олексієнко і я, народжений за місяць до війни: напівсирота, батько якого, пройшовши важкими фронтовими дорогами, за кілька днів до Перемоги ліг на вічний спочинок у чужій землі.

...Борошна ми тоді так і не дочекались. Змарнувавши день, люди вже пізнім надвечір’ям занесли лантухи до млина й поспішили до своїх домівок. Ми теж, зібравшись, пішли до своїх Осівців.

Був тихий, напрочуд гарний вечір. На траву лягли перші краплини роси. Після спекотного дня дихалося вільно та легко. В нічному небі заяскравіли великі чисті зорі. Легенький туман ніжною габою прикрив замріяні яри.

– Краса Господня! – аж призупинившись від подиву, тихо зронив Михайлович. – Скільки ж то, друзі мої, довелося мені стоптати фронтових доріг та під час наукових практик разом зі студентами сходити неозорими просторами нашої країни, а ось такого душевного умиротворення, повірте, ніде не відчував!

– Ви погляньте довкола! – захоплено вів далі наш земляк. – Ніби й нічого особливого у цій стежині, у запилюженім полину на обніжку, а воно ж твоє, ще з дитинства рідне й бентежне.

Знявши з ніг стоптану взувачку й закинувши її на плече, осівецький кандидат наук, підкотивши холоші і якось одразу ставши для мене близьким та доступним, бадьоро попрошкував до рідного села.

Я теж, пам´ятаю, йшов тоді поруч, милувався його впевненою ходою та розмашистим чоловічим кроком.

Таким він і залишився у моїй пам´яті. Назавжди.

І, що важливо, того вечора мені й на думку не спадало, що цю прекрасну у своїй глибокій і мудрій сутності людину, я бачу востаннє.

Повторюся: це був серпень 1960-го.

...Минали роки. Аж сорок їх, швидкоплинних, осіннім журавлиним ключем відлетіло й сховалося за життєвим обрієм. Багато що змінилось за той час. У світі. У державі. У людських долях.

А той серпневий день залишив у моїй душі глибокий слід назавжди. Втім, слово "слід" і  найменшою мірою не передає того душевного піднесення, з яким я ще тоді, впродовж цілого дня спілкувався із своїм земляком і захоплювався ним.

Зрозуміло, що одного дня  надто замало, аби повністю розповісти про долю людини. Допоміг мені випадок. На початку третього тисячоліття з Києва до Осівців, тікаючи від гамірливого міста, почала наїжджати троюрідна сестра Михайловича – Олександра Михайлівна. Ми ж її в селі називали просто тіткою Санею.

Тут, в Осівцях вона народилася, зросла й теж, як і багато її перевесниць, свого часу подалася до Києва у пошуках свого щастя.

На моє прохання ця добра людина привезла зі столиці біографію мого героя. Написала  її донька – улюблениця Олександра Михайловича – Наталія. До речі, теж кандидат наук. То ж, не змінюючи ані стилю, ані змісту того опису, передаю його повністю.

"Онищенко Олександр Михайлович народився 28 грудня 1921 року в с. Осівцях Брусилівського району Житомирської області в сім’ї селянина-бідняка.

Батьки працювали в колгоспі і займалися хліборобством.

У 1937 році закінчив 7 класів Осівецької неповної середньої школи і пішов навчатись у 8 клас до Брусилівської середньої школи, яку на відмінно закінчив у 1940-му.

У жовтні цього ж року був призваний до лав Радянської Армії в 56-й танковий полк Прибалтійського військового округу. З перших днів війни брав участь в боях.

Після важкого поранення та лікування в серпні 1941-го направлений у 742-й зенітно-артилерійський полк протиповітряної оборони, в якому, в постійних боях, прослужив аж до демобілізації.

У грудні 1945 року був прийнятий на фронті в члени КПРС. У полку був секретарем комсомольської організації, за що одержував неодноразові подяки від командування. Окрім інших бойових нагород, був нагороджений медаллю "За победу над Японией".

У вересні 1946-го вступив до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на геологічний факультет, який успішно закінчив в 1951 році.

Після навчання залишився працювати в цьому ж учбовому закладі асистентом.

В 1956 році успішно захистив дисертацію і йому було присвоєно наукове звання кандидата геологічних наук, а в 1961 році – обраний за конкурсом і до кінця життя працював доцентом кафедри історичної геології геологічного факультету КДУ.

Він був відомим та загальновизнаним спеціалістом-науковцем у галузі історичної геології, неодноразово виконував державні замовлення на геологічні зйомки території України для створення та уточнення карт.

Користувався неабияким авторитетом та повагою серед студентської молоді. Читав курси лекцій та проводив наукові практики з історичної геології.

Олександр Михайлович є автором дев´яти наукових робіт, численних методично-навчальних розробок для студентів, а ще – співавтором підручника з історичної геології. Має урядові нагороди, численні подяки за плідну наукову роботу та за визначні досягнення у вихованні молоді.

Одружений. Дружина була співробітником геологічного факультету університету, учасниця бойових дій у Великі Вітчизняній війні. Має дві доньки та онуку.

Помер 21 квітня 1983 року. Похований у Києві на Берковецькому міському кладовищі".

...От і все про людину. Короткі, безпристрасні повороти її життя, мов набої в обойму, логічно вклались у казенні слова: народився, зростав, воював, вчився, працював, помер. А життя людини – її тривоги, болі, злети і падіння, радощі та прикрощ? І все ж, уважно переглядаючи автобіографію, навіть за її надлаконічним змістом неважко помітити, як наш герой не гаяв марне часу, а постійно, цілеспрямовано і до максимуму використовуючи час, йшов до поставленої мети.

(Автор: М.І. Каплаушенко)