ЄВГЕН ІВАНОВИЧ ЧЕРВОНЮК
(21.04.1924 -1982)

На сцені Харківського оперного на повну силу розкрився непересічний талант народного артиста СРСР Євгена Червонюка, який створив тут напрочуд колоритні образи Тараса Бульби, Мельника, Карася та багато інших. А як він, нащадок козацького роду, щиро любив і проникливо інтерпретував українську народну пісню, як неповторно звучав у його виконанні романс Степового на слова Івана Франка "У долині село лежить"!

Безперечно, Євген Червонюк був одним із кращих басів повоєнного періоду. Він зробив неоціненний внесок у музичну культуру, оперне мистецтво та камерний спів України.

У Брусилові на Житомирщині, де 21 квітня 1924 року народився Євген Іванович, сім´я Червонюків була добре знаною і шанованою: батько Євгена Іван Червонюк був потомственим інженером-будівельником. У Брусилові ще збереглися приміщення, котрі пам´ятають тепло його міцних рук. Іван Іванович мав соковитий потужний бас. Навчався свого часу в музичній студії та залюбки співав українські народні пісні. Втім, спів вважав "баловством", мріяв, щоб улюблений син Євген отримав "серйозну" професію - став хорошим будівельником. Коли настала пора йти Євгену до школи, батьки переїхали до Києва.

... З однокласниками - випускниками київської середньої української школи - Євген Червонюк зустрічав 21 червня 1941 року на Володимирській гірці прийдешню традиційну зорю. Не міг жоден з них навіть подумати, що це їхній останній мирний вечір.

Євген стояв обабіч альтанки. Зіпершись на паркан над урвищем, він спочатку тихо, а потім дедалі голосніше заспівав свою улюблену "Взяв би я бандуру...". Друзі, затамувавши подих, уважно слухали і теж підхопили пісню. І полинула вона на плеси Дніпра...

- Хто ж це, молодята, так доладно виспівує? - запитав літній перехожий.

- Наш Женечка, - мовила білявка, котра не зводила захопленого погляду зі ставного юнака.

- Та що там мій спів, - ніяково втрутився Євген, ніби вибачався. - От у дитинстві чув у Брусилові. Там на кутку, що зветься Тихі Верби, один дядько-чоботар як затягне, бувало, "Над озером чаєчка в´ється, нігде їй, бідняжечці, сєсть..." "Ото мав голосище. У хаті, коли співав, лампа згасала. На жаль, її не запам´ятав і у пісенниках теж не надибав...

На світанку 22 червня фашисти бомбили Київ... Була оголошена загальна мобілізація. Отримав повістку і Євген, теж з´явився до військкомату. Виповнилося йому лише 17 років. Спочатку відправили до Харкова. Згодом потрапив до артилерійського училища в Кутаїсі, де додав собі два роки й пішов добровольцем на фронт захищати Вітчизну.

Потяглися у Євгена виснажливі будні, з повсякденними втратами побратимів з підрозділу розвідників 6-ї стрілецької бригади на Північному Кавказі. У березні 1943-го під час виконання бойового завдання отримав тяжке поранення і потрапив до госпіталю в Баку. За півтора року витримав кілька операцій. Повернувся до рідного Києва на милицях.

Києве, древній і вічно молодий наш стольний граде! Що з тобою скоїла коричнева фашистська нечисть... Від Золотих воріт, через вулицю Прорізну, Євген побачив згарища зруйнованого Хрещатика. Серце защеміло. На причілку будинку прочитав транспарант: "Сестричко і братику, всі -на відбудову Хрещатика!". Порипували милиці - Євген пошкандибав на Володимирську гірку. Від мосту через Дніпро лишилися тільки поодинокі бики, що чорними огризками стирчали з води. На Подолі, Трухановому острові теж бовваніли руїни, згарища...

- А відбудуємо, неодмінно відбудуємо. І Київ, і всю Вкраїну відбудуємо, -тихо і хриплувато мовив Євген. Подумалося: видно, батько мав рацію, стати будівельником - на роду написано.