ІВАН ЮХИМОВИЧ ОНИЩЕНКО
(1927 - 2000)

ДИПЛОМАТ

Автор: М.І. Каплаушенко

Гоже надвечір’я 1954 року...

Польовою дорогою, що простягнулася від Брусилова до Осівців, стрімкою ходою долаючи відстань, прошкував ставний юнак у ретельно випрасуваній морській формі. Вона мов вкипіла на його дужих, налитих молодою силою плечах. І все було йому до гарного настрою: перепелиний перегук, що линув із широкого житнього лану, блакитні волошки й запахущий марунок, надвечірнє сонце, що поволі котилося до горизонту, та якась ще не знана досі, молода бентега, яка вщерть виповнювала груди. Мабуть, ось таку красу й побачила свого часу неперевершена Ліна Костенко, коли писала: "Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори!"

Інколи, призупиняючись, подорожній непоспіхом розкривав цупкі палітурки чималої течки й уже вкотре перечитував щойно отриманий у Брусилівській десятирічці атестат зрілості. Документ переконливо засвідчував, що його господар Іван Юхимович Онищенко, з чудовими – майже з усіх предметів п´ятірки – успіхами, віднині має середню освіту. Про те ж ішлося й у Похвальній грамоті.

Інколи, обганяючи юнака, з райцентру до Осівців поспішали підводи.

– Сідай, козаче, під´їдеш трохи, – припрошували статечні дядьки. Чемно відмовлявся. Не від погорди. Просто хотілося востаннє пройтися шляхом, який упродовж трьох років долав щодень. Піймав себе на думці, що мимоволі вираховує пройдену за роки навчання відстань.

– Так, так!.. Із села до школи вісім кілометрів. Це – в один кінець. Стільки ж – у зворотнім напрямку. Ого! За тиждень набігає мало не сотня кеме. А за місяць!.. А за три роки!.. За якусь мить гнучкий, тренований мозок юнака, без особливої натуги опрацювавши закладену в нього інформацію, видав результат: за три роки ім´ярек пройшов пішки більше двох з половиною тисяч кілометрів! Це був шлях не лише до знань, а й до справжнього фізичного гарту, який у майбутньому так йому знадобиться.

Згадалось дитинство. Ось він, ще малюк, сидячи на теплім черені печі, вголос, аби було чути й батькам, читає книжку. Надворі мороз, в замерзлі шибки пригорщами снігу сипле сердита віхола, а в їх старенькій, покритій зчорнілою за роки солом’яною стріхою хатині, тепло та затишно. Ненька Василина змотує в клубок пряжу, а татко Юхим, уважно дослухаючись до синового читання й вдоволено посміхаючись, підшиває стоптані, шиті на ваті, валянки. Дзенькнула клямка на вхідних дверях. Із густими, холодними клубами повітря до оселі зайшов двоюрідній брат Івана, в майбутньому – кандидат геологічних наук, викладач Київського університету ім. Т.Г. Шевченка Олександр Онищенко. Тоді ж – просто учень Осівецької семирічки. Чемно привітавшись до старших, гість присів на широку лаву й почав уважно дослухатись до голосу, що долинав з печі.

– Невже це наш Іванко так гарно читає? – подивувався родич.

– А він у нас ще й писати вміє. Та й з арифметикою добре справляється, дарма, що до школи не ходить! – вдоволено повідали батьки. Наступного дня старший за віком родич повів Івана до школи. Прискіпливо проаналізувавши й належним чином оцінивши його справді неабиякі здібності, вчителі дозволили обдарованій дитині вчитись. Одразу аж в... п´ятому(!) класі. Погодьмось, цей унікальний випадок міг би слугувати неабиякою окрасою будь-якої, навіть, міської школи. Що ж до Осівецької сільської, то ні до цього, а ні опісля, подібне у її стінах більше ніколи не повторювалось.

Через три роки з міцними знаннями та з першою в житті похвальною грамотою, швидко здолавши семирічний курс навчання, щедро обдарований природою учень був змушений сидіти вдома. Продовжувати навчання у єдиній в районі Брусилівській середній школі йому було ще не під силу. Звичайно ж, лише фізично. Цілком зрозуміло, що довелось Іванкові ще з дитинства призвичаюватися до роботи: полоти грядки, рвати на обніжках траву для корівчини й щодень переробляти ще цілу низку таких потрібних й таких нескінченних селянських робіт. А потім була війна. Фашистська окупація.

читати далі >>>

  1...      2...